imfe.jpg
  English
.
.

Сайти Інституту

Етнографія
.

Олександр Васянович

 

РЕЛІГІЙНЕ ЖИТТЯ ОКОЛИЧНОЇ ШЛЯХТИ ЖИТОМИРЩИНИ

(ЗА МАТЕРІАЛАМИ РОДУ МЕЛЕНІВСЬКИХ)

 

Дослідження околичної шляхти Житомирщини належить до числа особливих зацікавлень останніх років. Інтерес до даної тематики особливо посилився після появи історичних праць 1, почали з'являтися етнографічні матеріали 2. Адже дана шляхта, проживаючи на території колишнього Деревлянського князівства, зберігаючи селянський спосіб життя, внаслідок свого пересічно-кращого економічного, а раніше й соціально-політичного становища, збагатила свій побут такими характерними рисами, які були властиві лише цій шляхті, та якими вона відрізнялася від звичайних селян. Околична шляхта поділялася на окремі роди, які носили окремі прізвища, причому кожен рід, інколи досить численний, займав окреме село, яке мало однакову назву з прізвищем, так, у Бехах жили Бехи, в Ходаках - Ходаківські, у Васьковичах - Васьківські, у Меленях - Меленівські. Загалом навколо старовинного Коростенського городища розташовано близько 40 сіл, населених саме такою шляхтою. Усі дипломи на шляхетство вони отримали від великих князів Литовських ще до Люблінської унії в ХІV, ХV, ХVІ ст.

Даним дослідженням ми спробуємо на основі архівних, літературних та польових матеріалів прослідкувати роль релігійного фактору у процесі формування соціальної ідентичності околичної шляхти, проаналізувавши їх на прикладі роду Меленівських, який належить до числа найдавніших у краї. З архівних документів достеменно відомо, що у 1554 р. про поступлення Олешковичами ниви у Вигові Вигівським серед свідків був і Василь Міткевич Меленевич 3.

На сьогодні досить складно на основі наявних писемних документів скласти уяву про релігійне життя у Меленях давніх часів. Дослідники натрапляють на цілковито протилежні факти. Зокрема Володимир Антонович стверджував, що околишні шляхтичі були виключно православними. Особливо ревниво дотримувалися вони своєї віри у часи, коли церковна унія почала поглинати інші православні роди, тобто з першої половини ХVII ст. 4. Проте, надруковані у збірнику документи могли бути підібрані тенденційно, адже в ХІХ ст. царський уряд взяв курс на утвердженні на Правобережжі основних принципів Російської імперії: православ'я, самодержавство та народність. За актовими книгами можна впевнено прослідкувати існування у шляхетських селах у період з 1650 по 1720 роки Левковського монастиря та тринадцяти церков у селах Мелені, Мошки, Дідківці (нині Дідковичі - О.В.), Шкурати (нині Скурати - О.В.), Вигів, Ходаки, Чоповичі, Білошици (нині Щорсівка - О.В.), Невмирицьке (нині Левковичі - О.В.), Малі Сингаї (нині Сингаї - О.В.), Васьковичі, Пашини та Закусили 5. Проте незаперечним є факт, що до 1839 р. меленівці були греко-католиками 6. Інша річ, що про час переходу їх до уніатства немає ніяких відомостей, та й простежити його складно, оскільки греко-католики і православні користуються подібною термінологією (церква, священик), дотримуються григоріанського календаря тощо. Сповідування уніатської віри, на відміну від католицької, свідчить про українське походження меленівської шляхти, що є загалом поширеним явищем серед дрібної шляхти Правобережжя та Галичини 7.

Найперше документальне свідчення про існування церкви у Меленях припадає на 1682 р., коли шляхтич Ілля Кубилiнський заповів своє майно дружині i просив, щоб його поховали у церкві Святого Архістратига Михаїла у Меленях. Передавши на користь цієї церкви частину майна, заповідач побажав, щоб по ньому було відправлено сорокоуст 8.

Серед жителів Мелень не відчувалося особливої симпатії до католиків. 1680 р. брати Меленiвськi після охрещення за католицьким обрядом дитини своєї сестри, заміжньої за поляком, дуже побили її, а немовля хотіли викинути на подвір'я, гукаючи: "Хай не множиться між нами собачий лядський народ, хай його пси з'їдять" 9. Сьогодні важко сказати наскільки поширеними були такі погляди серед представників інших шляхетських родів. Також потрібно зважати на той факт, що понад 100 років більшість дрібної шляхти Житомирщини були уніатами, що загалом не суперечить неприязному ставленню до католиків.

Багато околичних шляхтичів періоду середньовіччя вступали в духовні звання. У давніх актах часто зустрічаються духовні особи, як серед православного, так і уніатського духовенства, які носять їхні прізвища. Наприклад, монах Києво-Софійського собору - Свиридон Меленівський, єпископ уніатський Міхал Меленівський 10.

У 1839 р. після придушення польського повстання 990 меленiвцiв на чолі зі священиком Миколою Буткевичем перейшли від уніатського на православне віросповідання 11. Православну віру Меленівські приймали насторожено і без великого ентузіазму. Колишній житель села Павло Меленiвський, який був поміщиком у Махновському повіті Київської губернії, писав до свого родича Григорія Меленiвського, підбурюючи шляхту до невиконання релігійних обрядів. У його листі зокрема зазначалося "что там делает ксёндз, вы мне ни о чём не доносите. Если он на православную веру вас склоняет, то не соглашайтесь, ибо кто в какой вере родился должен и умереть. Подайте сей же час просьбу в консисторию или до официала о перемене ксёндза" 12. Крім того він давав наступну рекомендацію "чтобы не дозволять священнику отправлять богослужение по книгам московской печати, а если будет продолжать сие, то взять таковые книги и выбросить к нему в дом, а если сего не осмелятся мужчины, то послать баб" 13. Користуючись порадою, меленiвська шляхта обрала таємно зі своєї громади шістьох чоловіків, які замкнули церкву i деякий час не впускали туди священика. Подібно повелися і шляхтичі Скуратівські та Чопівські 14. Проте меленівці не змогли опиратися наступу російського православ'я і прийняли нову-стару віру, а підбурювачі до непокори зазнали кримінальних переслідувань. Як бачимо, лише кілька поколінь шляхтичів перебувало в греко-католицькій церкві, а повернення до православ'я відбувалося не так і легко. Напевне, якби зараз хтось захотів навернути православних с. Мелені на уніатство, то супротив був би не менш запеклий.

Наприкінці ХІХ ст. за рішенням Синоду було вирішено перебудувати церкви, споруджені в українському стилі. Багато чудових пам'яток втратила наша земля за цим рішенням. Така ж доля спіткала й меленівську, будучи старою та невеличкою, вона не задовольняла вимог жителів села, тому була побудована разом з дзвіницею у одній будові 1894, а освячена 1895 р. 15. Місце для церкви обрали на лівому березі річки, де перехрещуються дороги на Чоповичі, Коростень, Шершні. Оскільки воно з трьох боків оточене болотистими, низинними місцями, то під саму будову насипано ґрунту. Дослідники стверджують, що це давній приклад розташування церкви "на болоті" з метою оборони її від ворога 16. Серед церков, які знаходяться у шляхетських селах, лише у с. Левковичі Овруцького району споруджена 1815 р. у народному стилі, наприкінці ХІХ ст. до неї було добудовано дзвіницю.

Церква відігравала значну роль у здобутті освіти меленівцями. Ще в період середньовіччя вони відправляли своїх дітей на навчання до Овруцького єзуїтського колегіуму, багато з них працювали на державній службі при Овруцькій канцелярії. За тими архівними документами, які дійшли до нашого часу, можна простежити, що меленівці загалом були письменними, чого не можна побачити серед інших шляхетських родів. А в 1885 р. жителі села прийняли рішення про відкриття у селі церковнопарафіяльної школи, виділивши на її утримання 200 карбованців сріблом 17. Наступного року у новій школі сіли за парти 56 хлопчиків та 2 дівчинки 18. Проте такої школи було замало для Мелень, де за переписом населення 1897 р. проживало 3869 чол. 19, тому 1900 р. Міністерство освіти прийняло рішення відкрити у селі двокласне сільське училище 20.

Нові випробування постали перед релігією з проголошенням радянської влади, яка не могла терпіти двох ідеологій, особливо такої міцної як православна. Тому в 1930-х роках партійний актив села Мелені прийняв рішення про закриття церкви та передачі церковних дзвонів на потреби індустріалізації країни, а священика, який займався антирадянською агітацією було вислано з села. Церкву хотіли перетворити на клуб, проте хрещата у плані вона була непридатна для цього. Тож її приміщення почали використовувати під комору для зберігання збіжжя. Богослужіння у храмі відновилося під час німецької окупації.

Подібною була доля й інших церков. Більшість з них зазнали закриття в період колективізації, були відкриті під час війни, зазнавали перебудувань у повоєнні роки. Попри це в деяких шляхетських селах вони продовжували діяти практично постійно, зокрема, Свято-Миколаївська с. Левковичі Овруцького р-ну та Свято-Димитрівська церква с. Щорсівка (раніше Білошиці) Коростенського р-ну збереглися у вигляді кінця ХІХ - початку ХХ ст., Свято-Троїцька церква с. Чоповичі Малинського району побудована під час війни на місці спаленої більшовиками тощо.

У першій половині 1960-х рр. знову посилились релігійні переслідування. Протягом 1963-1965 рр. священика Іоанна Маркевича щомісяця, а подекуди й частіше, викликали чи то у райвиконком, чи в Житомирське єпархіальне управління, до Архієпископа, обласного уповноваженого у справах російської православної церкви. Парафіяни зверталися з численними листами до Голови Ради Міністрів СРСР Хрущова М., Голови Президії Верховної Ради СРСР Брежнєва Л., Голови Ради Міністрів СРСР Косигіна О., Голови Ради Міністрів Української РСР Казанця І., Патріарха Московського і всія Русі Алексія. У доповідній Патріарху Московському і всія Русі Алексію читаємо: "весной 1941 г. местные власти начали разборку нашего величественного храма для постройки клуба, но не успели в этом до конца... некоторое время мы молились во временно приспособленной неразрушенной части храма, а в 1958 г. восстановили его в прежнем виде, только без куполов... в 1963 г. районные власти вспомнили, что церковное здание разрушалось для постройки клуба и подняли вопрос о закрытии храма в Меленях". Далі односельчани просили тільки одного - залишити їх у спокої і дозволити здійснювати релігійні обряди в існуючій церкві, що не суперечило тогочасній Конституції та іншим законам. Але з усіх інстанцій приходила одна відповідь: ваша церква вже давно закрита і не варто змінювати того, що вже давно вирішено. Можливо ця обставина вплинула на те, що церква так і не була закрита остаточно: у ній, хоч і таємно, проводилися обряди хрещення новонароджених, відспівування померлих тощо. Тож немає нічого дивного, що у селі годі було знайти бодай би одну нехрещену людину, навіть серед керівництва чи членів КПРС.

Певна свобода прийшла у релігійне життя з початком перебудови та проголошення незалежності України. Зусиллями жителів села та протоієрея Іоанна Маркевича у селі 1994 р. відреставрували храм: відбудували церковні бані і дзвіницю, придбали дзвони та панікадило, розмалювали інтер'єр та поновили іконостас. На сьогодні Свято-Михайлівська церква окраса не лише Мелень, а й навколишніх сіл. Отець Іоанн завжди був бажаним гостем i у школі, i у лікарні, i у будинку культури, без його благословення не обходилася жодна важлива справа у селі.

Сьогодні православні церкви діють у багатьох шляхетських селах Левковичі, Великі Мошки, Дідковичі, Закусили, Великий Кобилин, Чоповичі, Сингаї, Васьковичі, Бехи, Каленське, а неподалік Чопович відкрито жіночий монастир на честь Афонської ікони Божої Матері та чоловічий монастир Казанської ікони Божої Матері. Більшість релігійних установ була відкрита з початком перебудови та проголошенням незалежності України.

Нині меленівська церква продовжує займатися активним утвердження православ'я у селі. Місцевий священик Олександр спільно з активістами організували недільну школу, де діти пізнають ази християнства, вивчають церковні пісні, виступають перед односельчанами з концертами.

Меленівська земля у новітні часи привела до служіння церкві відомих діячів. Крім священиків, які правлять у різних областях України, хочеться згадати архієпископа Львівського і Галицького УПЦ МП Августина, архієпископа Коростенського і Овруцького УПЦ МП Віссаріона.

Отже, релігійне життя у Меленях є яскравою сторінкою вцілому релігійного життя околичної шляхти Житомирщини з його зародженням, утвердженням, поневірянням, переслідуванням та відродженням. Околичні роди з самого початку були православними, пізніше під тиском католицизму прийняли уніатство, що свідчить про цілком українське походження шляхти. З входженням Правобережжя до Російської імперії відбулося повторне навернення меленівців до православ'я. У радянські часи церква зазнавала переслідувань, і меленівська одна з небагатьох продовжувала функціонувати практично всі роки, що поширило серед навколишніх сіл цілком справедливе визнання за меленівцями особливої побожності.

 

1 Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV - до середини XVII століття. Волинь і Центральна України. - К.: Критика, 2008. - 472 с.; Балушок В. Українська шляхта між польським та українським етносами // Народна творчість та етнографія. - 2007. - № 6. - С.11-25; Лисенко С., Чернецький Є. Правобережна шляхта (кінець XVIII - перша половина ХІХ ст.). Список шляхти Волинської, Київської та Подільської губерній, дворянські права якої перевірила Центральна ревізійна комісія. - Біла Церква, 2007. - 448 с.; Мойсієнко В., Васянович О., Долгополова Л. Мелені і меленівці. - Житомир, 2007. - 64 с.; Чернецький Є. Правобережна шляхта за російського панування (кінець XVIII - початок ХХ ст.). Джерела, структура стану, роди. - Біла Церква, 2007. - 176 с.

2 Пономар Л. Іще недавно на землі древлян  // Українська культура. - 2002. - №3. - С.28-29; Несен І. Околична шляхта Центрального Полісся: особливості весільного ритуалу // НТЕ. - 2004. - № 6. - С. 91-97; Васянович О. Деякі особливості обрядової та святкової їжі околичної шляхти Коростенщини // Волинь-Житомирщина. - 2007. - № 16. - С. 112-122; Васянович О. Деякі особливості вбрання околичної шляхти Житомирщини другої половини ХІХ - початку ХХ ст. В кн.: Народний костюм як виразник національної ідентичності. - К., 2008. - С.140-145; Васянович О. Традиційне житло української дрібної шляхти у другій половині ХІХ - першій половині ХХ ст. // Берегиня. - 2008. - №3. - С.13-20.

3 Архив Юго-Западной России (далі - АЮЗР). - 1863. - Ч.ІІІ. - Т.1. - 323-325.

4 Антонович В.Б. Содержание актов об околичной шляхте // АЮЗР. - 1863. - Ч.III. - Т.1. - С.22.

5 Антонович В.Б. Содержание актов об околичной шляхте // АЮЗР. - 1863. - Ч.III. - Т.1. - С.28-29.

6 Центральний державний історичний архів України у м. Києві (далі - ЦДІАК). - Ф.127. - Оп.1010. - Спр.79. - Арк.4.

7 Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. - К.: Критика, 2005. - С.117.

8 АЮЗР. - 1863. - Ч.III. - Т.1. - С.147-149.

9 АЮЗР. - 1863. - Ч.III. - Т.1. - С.132.

10 АЮЗР. - 1867. - Ч.IV. - Т.1. - С.357, 634.

11 ЦДІАК. - Ф.127. - Оп.1010. - Спр.79. - Арк.4.

12 ЦДIАК. - Ф.442. - Оп.146. - Спр.160. - Арк.2.

13 ЦДIАК. - Ф.442. - Оп.146. - Спр.160. - Арк.87.

14 ЦДIАК. - Ф.442. - Оп.146. - Спр.160. - Арк.1.

15 ЦДІАК. - Ф.127. - Оп.1010. - Спр.267. - Арк.56.

16 Тарас Я. Сакральне дерев'яне будівництво Полісся між річками Уж та Тетерів // Полісся України: матеріали історико-етнографічного дослідження. - Львів, 2003. - Вип. 3. У межиріччі Ужа і Тетерева. - С. 179.

17 ЦДІАК. - Ф.127, оп.1011, спр.2350, арк.29.

18 ЦДІАК. - Ф.127, оп.1011. спр.2352, арк.29.

19 Памятная книжка Киевской губернии на 1914г. - K.,1913. - С.256.

20 ЦДІАК. - Ф.707, оп.227, спр.43, арк.24.