imfe.jpg
  English
.
.

Сайти Інституту

Етнографія
.

Воропаєва Тетяна

 

ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ТА РЕЛІГІЙНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ (1993 - 2010 рр.)

 

Суттєва активізація глобалізаційних процесів у світі вимагає особливо пильної уваги до проблеми завершення державо- і націєтворення та формування спільної ідентичності громадян України, адже тільки ті держави, яким вдасться зберегти свою національну ідентичність і національне обличчя, свій тип екзистенції, духовності й креативності, не піддадуться глобалізаційним схемам. Отже, проблема національної та релігійної самоідентифікації громадян України (в контексті формування модерної української нації європейського типу) є надзвичайно актуальною і невідкладною, оскільки наукове осмислення подібних проблем диктується нагальними потребами Української держави.

Основною проблемою розвитку українського суспільства і держави є нівеляція українськості, повільне формування громадянського суспільства, української політичної нації та модерної української ідентичності майже у третини громадян країни. Головними причинами цієї проблеми є незавершеність українського державо- та націєтворення (які за роки незалежності ніколи не відзначались динамічністю і послідовністю) та процесів постколоніального самовизначення як окремого громадянина, так і українського народу в цілому.

Відомо, що проблема національної та релігійної ідентичності в зарубіжній науці вивчалась переважно в руслі соціальної і культурної антропології та психології з різних теоретико-методологічних позицій (З. Фрейд, Е. Еріксон, К. Юнг, А. Ватерман, Б. Геральд, Дж. Колеман, Дж. Марсіа, Д. Маттесон, Е. Дюркгейм, Ф. Барт, В. Дуаз, Г. Кон, В. Коннор, М. Мід, С. Московичі, Е. Сміт, С. Страйкер, Г. Теджфел, Дж. Тернер, Ю. Хабермас, С. Гантінгтон, Ч. Тейлор, Г. Люббе, В. Хесле, П. Бергер, Б. Лукман, М. Барретт та ін.). Теоретичний аналіз різних концептуальних підходів до вивчення проблеми національної та релігійної ідентичності показує, що ідентичність є результатом процесу ідентифікації, яка найчастіше розглядається як процес уподібнення, ототожнення себе (або своєї референтної групи) з кимось або чимось. Ідентифікація розглядається сучасними науковцями як найважливішій механізм соціалізації, етнізації та виховання особистості, який проявляється у прийнятті індивідом конкретної соціальної ролі, в усвідомленні ним власної групової приналежності, у формуванні у нього певних соціальних установок. Отже, ідентичність - це динамічна структура, яка розвивається упродовж всього людського життя, причому цей розвиток є нелінійним та нерівномірним, він проходить через подолання криз ідентичності, може йти як у прогресивному, так і у регресивному напрямі. Відповідно, ідентифікація розглядається нами як процес, включений в цілісну життєдіяльність суб'єкта, нерозривно пов'язаний з когнітивною, емоційною, ціннісно-смисловою та поведінковою сферами особистості, зумовлений її потребами, мотивами, цілями і установками, опосередкований мовою, нормативно-звичаєвими, знаково-символічними, ідейно-образними та ціннісно-смисловими системами культури.

З другої половини 80-х років ХХ ст. спостерігається підвищення зацікавленості вчених із різних країн до проблеми національної ідентичності. З'являються відповідні наукові дослідження в Україні та Росії, публікуються статті і розвідки, видаються книги, проводяться наукові конференції, круглі столи і семінари. Але видані статті і збірники (див. праці Є. Галкіної, Н. Іванової, Л. Іоніна, Н. Корж, Н. Лєбедєвої, О. Мачинського, Л. Науменко), а також проведені теоретико-емпіричні дослідження М. Шульги [13], С. Савоскула [10, 299 - 301], П. Гнатенка і В. Павленко [4], М. Рябчука [9], Я. Грицака [5, 188 - 197] та багатьох інших не вичерпали ідентифікаційної проблематики.

Національна і релігійна ідентичність громадян України вивчалась у вітчизняній соціогуманітаристиці переважно у філософському й історичному аспектах, без комплексного, міждисциплінарного аналізу емпіричних досліджень, конструктивне застосування якого можливе в рамках інтегративного підходу. Зокрема, в проекті «Ідентичність і соціальна лояльність» (1994 - 1999 рр.), яким керував відомий український історик Ярослав Грицак [5, 188 - 197], дослідники намагались «взяти до уваги максимально велику кількість найрізноманітніших ідентичностей» [5, 189], проте вони не врахували ні метаетнічну (наприклад, слов'янську), ні континентальну, ні планетарну ідентичність. «Совєтську ідентичність» вони чомусь назвали національною [5, 190], пропонуючи респондентам незрозумілу формулу «совєтський/а» [5, 192], а українську і російську ідентичності не розглядали в етнічному розумінні. Цього можна було б уникнути, якби дослідники застосували комплексний підхід, враховуючи дані етнопсихології, етнополітології та етносоціології.

Застосування інтегративного підходу при дослідженні становлення національної та релігійної ідентичності передбачає врахування наступних теоретико-методологічних засад: 1) системне бачення поступового розгортання таких стадій еволюції універсуму як геогенез, біогенез, психогенез, антропогенез, глотогенез, соціогенез, культурогенез, суб'єктогенез, ноогенез, етногенез тощо; 2) обов'язкова концептуалізація міждисциплінарних узагальнень (культурологічних, історіософських, етнолінгвістичних, соціально-психологічних, етнополітологічних тощо) з дотриманням принципів вертикальної та горизонтальної інтеграції; 3) системне вивчення процесу становлення і розвитку української ідентичності в контексті етногенетичних, націєтворчих та соціокультурних процесів; 4) обов'язковий розгляд української ідентичності як динамічної структури, для якої характерний нелінійний і нерівномірний розвиток; 5) вивчення системоутворюючої ролі ноетичного (смислового) виміру процесу ідентифікації суб'єктів (як індивідуальних, так і колективних); 6) врахування того факту, що українці в ході свого історичного розвитку змінили власний етнонім (зміна етнонімів найчастіше відбувається саме в межах усталених етнічних спільнот, коли народ знаходиться на порозі націєтворення і шукає найбільш давні й глибинні підстави для своєї національної самоназви), адже при зміні етноніму народ залишається самим собою, і збереження колективного «Ми» та самоідентичності зумовлюється спадкоємністю історичної пам'яті, етнічної ментальності та свідомості; 7) дослідження української нації як повномасштабної (яка за відомою міжнародною класифікацією Я. Крейчі та В. Велімскі є одночасно і етнічною, і політичною [15]), не розриваючи племінний, етнічний і національний етапи розвитку українства; 8) врахування того, що без завершення процесів націєтворення і без збереження власної ідентичності Україна не буде конкурентоздатною державою у світі; 9) обов'язкове поєднання теоретичних та емпіричних досліджень, що унеможливить продукування неадекватних тверджень про нібито суцільну інтровертованість і меланхолійність українців та про неможливість їхньої однозначної цивілізаційної самоідентифікації; 10) врахування того, що для України властивий синтезуючий тип міжцивілізаційної взаємодії [3].

Процес становлення і розвитку національної та релігійної ідентичності громадян України досліджувався нами в рамках кількох міжнародних наукових проектів Центру українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, в яких активну участь брали студенти і аспіранти факультетів психології та соціології («Українська національна ідея: теоретико-емпіричні аспекти» [8]; «Соціально-психологічні та регіональні аспекти формування національної самосвідомості громадян України як чинника державотворення» [1; 2]; «Трансформація національної ідентичності: історіософські, культурологічні та соціально-психологічні аспекти» [2; 3; 11] та ін.). Ці проекти були підтримані Фондом «Відродження», Фондом Фрідріха Еберта, Фондом фундаментальних досліджень Міністерства освіти і науки, а також Асоціацією українських банків.

В цих проектах упродовж 1993 - 2010 рр. було досліджено статеву (або гендерну) ідентичність, особистісну; вікову; сімейну; соціально-професійну; майнову; релігійну; етнічну; метаетнічну; місцеву (локальну); регіональну; національну (або громадянсько-політичну); європейську (або континентальну); планетарну (або загальнолюдську) та пострадянську ідентичність громадян України різних регіонів. Загалом було обстежено більше 30 000 респондентів віком від 18 до 85 років. Для вивчення трансформацій різних типів соціальної ідентичності ми використали методику М. Куна - Т. Макпартленда «Хто Я?», адаптовану методику «Шкала вимірювання ідентичності» М. Синерелли та інші методи. Обробка одержаних даних проводилась за допомогою обчислення середнього арифметичного, а також використовувався кореляційний і факторний аналіз. Надійність і вірогідність результатів проведеного дослідження забезпечувалась методологічним обґрунтуванням його вихідних позицій; використанням сукупності надійних діагностичних методик, адекватних меті й завданням дослідження; поєднанням кількісного і якісного аналізу емпіричних даних; застосуванням методів математичної статистики із залученням сучасних програм обробки даних; репрезентативністю вибірки.

Застосування інтегративного підходу дозволило виявити досить цікаві трансформації: 1) в 1991 - 1994 роках пострадянська ідентичність займала перші місця (з 1-го по 5-те), але її відрив від інших форм ідентичності стабільно зменшувався; 2) упродовж 1994 - 2004 рр. значущість пострадянської ідентичності стрімко зменшувалась (хоча в групі етнічних росіян та російськомовних українців, які мешкають на Півдні та Сході України, пострадянська ідентичність продовжує займати досить високі позиції); 3) етнічна ідентичність у всіх групах поступово зростала (найбільш активне зростання було помічено у росіян, українців, кримських татар, євреїв); 4) дуже повільно зростала майнова ідентичність (найбільш значущою вона була для євреїв, вірмен, греків, росіян, поляків); 5) загальнолюдська (планетарна) ідентичність практично не змінилась; 6) європейська ідентичність спочатку займала передостанні місця, але, починаючи з 1998 - 1999 рр., її значущість почала зростати (особливо в групі етнічних українців, поляків, угорців, словаків, румунів, кримських татар); 7) найбільш стрімко зростає європейська ідентичність у мешканців великих міст; 8) національна (або громадянсько-політична) ідентичність була законсервована упродовж 1991 - 1993 рр. у всіх групах, але починаючи з 1994 - 1995 рр. вона почала стрімко падати в групі етнічних росіян, білорусів, євреїв; поступове зростання цієї форми ідентичності в групі етнічних українців та в деяких групах національних меншин (передусім, в групі етнічних поляків та кримських татар) простежується у 1997 - 1999 та 2004 - 2005 рр. (при цьому престижність національної (або громадянсько-політичної) ідентичності зростає більш повільно на Сході й Півдні України, на відміну від Півночі, Центру та Заходу України); 9) релігійна ідентичність почала стрімко зростати в другій половині 2001 р. (після візиту Папи Римського Івана Павла ІІ в Україну), а починаючи з 2004 - 2005 рр. респонденти все частіше використовують ідентитети «християнин» і «християнка»; 10) найбільш відчутних трансформацій зазнала етнічна та національна (або громадянсько-політична) ідентичність, але розрив між цими формами ідентичності на Сході й Півдні є набагато більшим, ніж на Заході і в Центрі України; 11) у етнічних українців на Півдні й Сході України спостерігається тенденція до зростання європейської та національної (або громадянсько-політичної) ідентичності; 12) у етнічних українців, вірмен, білорусів та молдаван, які проживають на Сході та Півдні України, більш виражені ностальгічні настрої стосовно радянської ідентичності; але у цих самих груп на Заході України на перше місце виходить бажання відчувати себе європейцями; 13) в 2004 - 2008 рр. зрівнялись емпіричні показники етнічної ідентичності як в групі етнічних українців, так і в групі національних меншин; 14) в групі національних меншин у 2006 - 2007 рр. виросло значення регіональної ідентичності (при грамотній регіональній політиці цей тип ідентичності міг би стати базовим підґрунтям для зміцнення загальноукраїнської ідентичності); 15) стала помітною тенденція до збільшення показників європейської ідентичності як в групі етнічних українців, так і в групі національних меншин; європейська ідентичність до 2010 р. на втрачала своєї значущості для громадян України, а отже, запит на європейськість є досить потужним в українському суспільстві (незважаючи на окремі антиєвропейські тенденції в сучасних владних структурах).

Проведені нами теоретико-емпіричні дослідження показали, що ідентифікаційні матриці двох груп громадян України суттєво відрізняються: для представників першої групи (особи з розвинутою європейською та збереженою національною ідентичністю), котрі ідентифікували себе як «християни» (сюди увійшли і православні, і греко-католики, і римо-католики), характерна більш конструктивна ієрархія життєвих смислів та вищий рівень патріотизму, ніж для представників другої групи (особи з домінуючою пострадянською ідентичністю та маргінальною національною ідентичністю), які ідентифікували себе виключно як «православні» (сюди увійшли переважно православні, які є вірними Московського патріархату).

Для представників першої групи характерною є така ієрархія ідентичностей: 1) етнічна, 2) громадянсько-політична, 3) релігійна, 4) європейська, 5) регіональна, 6) метаетнічна, 7) планетарна, 8) пострадянська ідентичність. Для представників другої групи властива наступна ієрархія: 1) метаетнічна, 2) етнічна, 3) пострадянська, 4) регіональна, 5) планетарна, 6) релігійна, 7)  громадянсько-політична, 8) європейська ідентичність. Представники першої групи становлять більш однорідну спільноту і є більш змобілізованими, ніж представники другої. При цьому для представників другої групи більш властивим є досуб'єктний (78%), ніж суб'єктний (22%) тип політичного самовизначення. Більш характерними типами національно-культурного самовизначення для представників другої групи є повсякденний (34%) та ситуативний (39%), ніж екзистенційний (20%) та ціннісний (7%). Більш стабільними є ідентифікаційні пріоритети представників першої групи. У представників другої групи етнічна ідентичність більше пов'язується з пострадянською, ніж з європейською чи громадянсько-політичною, при цьому суб'єктивна важливість таких самовизначень, як «слов'янин», «мешканець країн СНД», «рождённый в СССР» для них є вищою, ніж для представників першої групи. Основні дані представлені в Таблиці № 1:

Таблиця № 1

Особливості респондентів

«Християни»

«Православні»

Тип політичного самовизначення

Суб'єктний

48%

22%

Досуб'єктний

52%

78%

 

Тип національно-культурного визначення

Повсякденний

32%

34%

Ситуативний

16%

39%

Екзистенційний

27%

20%

Ціннісний

25%

7%

Рівень патріотичних почуттів

Високий

88%

37%

Низький

12%

63%

 

З'ясувалося, що етнічна ідентичність представників першої і другої групи проявляється на різних рівнях інтенсивності (етнічна індиферентність, гіпоідентичність, нормальна ідентичність, гіперідентичність); що для представників першої і другої групи респондентів властиві чотири типи етнічної ідентичності (за типологією Беррі [14]): а) моноетнічна ідентичність з власною етнічною групою (відповідно - 71% і 24%); б) змінена ідентичність, що постала на основі самоідентифікації з чужою етнічною групою (відповідно - 5% і 36%); в) біетнічна ідентичність (19% і 6%); г) маргінальна етнічна ідентичність (5% і 34%). При цьому чужа етнічна група розцінюється як така, що має вищий економічний і соціальний статус, ніж власна. Цей феномен пояснюється бажанням індивіда інтегруватися в домінантну групу і таким чином здобути позитивний соціальний статус.

Ретельне психологічне обстеження респондентів, які засвідчили свою належність до Московського патріархату, показало, що вони практично не мають києвоцентричних уявлень, образ єдиної Київської церкви доби Руської держави не зберігається у їхній пам'яті, а орієнтуючись на стереотип «свій-чужий», чужими, як правило, вони визнають саме українців. Ці респонденти не сприймають Україну як місце зустрічі трьох головних гілок християнства - православ'я, католицизму та протестантизму, вони також не знають, що ранній протестантизм сприяв національно-визвольним рухам.

Проведене дослідження дозволило простежити динаміку змін національної та європейської ідентичності громадян України в 2005 - 2010 рр. Незважаючи на те, що до 2010 року спостерігалась тенденція зростання суб'єктивної значущості європейської ідентичності та української громадянсько-політичної ідентичності для представників усіх національних меншин, у 2010 році були виявлені деякі негативні тенденції у цій сфері. Динаміка рівнів розвитку національної та європейської ідентичності громадян України за цей період представлені в Таблиці № 2:

Таблиця № 2

Рівень розвитку національної та європейської ідентичності

Національна ідентичність

Європейська ідентичність

 

2005 рік

 

 

2010 рік

 

 

2005 рік

 

 

2010 рік

 

Високий

28%

23%

37%

28%

Середній

50%

41%

45%

39%

Низький

22%

36%

18%

33%

 

Було з'ясовано також, що смислове поле національної та європейської ідентичності респондентів з високим та низьким рівнем цих форм ідентичності суттєво відрізняється: для респондентів з високим рівнем національної та європейської ідентичності (це група «А», куди входять особи з моноетнічною і біетнічною ідентичністю) характерна більш конструктивна ієрархія життєвих смислів, де домінують екзистенційні та самореалізаційні смисли, ніж для респондентів з низьким рівнем національної та європейської ідентичності (це група «Б», куди входять особи з маргінальною і зміненою етнічною ідентичністю), де домінують гедоністичні й статусні смисли [2, 23-28]. Було з'ясовано також, що кількість респондентів, які дивляться переважно російські телеканали, суттєво відрізняються у цих двох групах: у групі «А» таких осіб лише 8%, а в групі «Б» таких осіб - 72%. Отже, деструктивний інформаційний тиск з боку Російської Федерації негативно впливає передусім на осіб з маргінальною і зміненою етнічною ідентичністю. У зв'язку з цим постає проблема інформаційно-психологічної безпеки громадян України. Інформаційний простір - це стратегічний ресурс будь-якої нації, але українська влада ще й досі не контролює власний інформаційний простір, що приводить до багатьох негативних наслідків.

Відомо, що релігія є специфічною сферою людської життєдіяльності й важливим компонентом людського розвитку, а форми, в яких вона проявлялась на різних стадіях історичного процесу, часто мали виразну етнокультурну природу і специфіку. Загальні тенденції світового розвитку підтверджують органічний взаємозв'язок між релігійністю та етнічністю - найважливішими соціокультурними характеристиками існуючих соціально-історичних організмів та цивілізаційних систем.

Відомо, що релігійна і етнічна ідентичність часто накладаються одна на одну. Але українська історія чітко продемонструвала, що зміна релігійної ідентичності не завжди приводила до втрати етнічної ідентичності. Наприклад, коли уніати змушені були доводити в ХVІІ ст., що вони є «руськими», як і православні [6], то це не тільки трансформувало традиційне визначення етнічності через віросповідний чинник, але й привело до того, що релігійна ідентичність стала одним з основних чинників етнополітичного самовизначення українського народу, що значно прискорило процеси національної ідентифікації (відомо, що українців на Заході ділили на «русинів католиків» та «русинів не католиків», «русинів з'єдинених» та «русинів нез'єдинених»). Мелетій Смотрицький, Гербурт Добромльський та інші мислителі почали відокремлювати етнічну належність людини від релігійної, заперечуючи архаїчні уявлення сучасників, які ототожнювали православне віровизнання з етнічним походженням. Мелетій Смотрицький одним з перших зрозумів згубність подальшого релігійного протистояння між православними та уніатами і висунув ідею замирення «Русі з Руссю». Поступово і у суспільстві визрівало усвідомлення безперспективності протистояння Русі православної з Руссю уніатською. На це суттєво впливала новопостала ранньомодерна національна ідентичність українців, яка охоплювала, але не скасовувала релігійну ідентичність. І вже у 30-40-х роках XVII ст. виникає тенденція поступової консолідації русинів-українців навколо Києва не тільки як етнорелігійного, але й як національного центру Русі-України. Таким чином, релігійна ідентичність є важливим чинником державо- і націєтворення, а також основою для формування громадянського суспільства.

Хоча сьогодні спостерігається певна розмитість релігійної ідентичності громадян України, проте українське суспільство перебуває у стані пошуку нової релігійної ідентичності. М. Маринович вважає, що поліконфесійність українського суспільства є не тільки одним із важливих стримувальних чинників, які унеможлюють розвиток фундаменталістських тенденцій, але й основною передумовою знаходження нової інтегральної релігійної ідентичності [7, 23]. Такою інтегральною релігійною ідентичністю для православних, греко-католиків і римо-католиків може бути християнська ідентичність («Я - християнин»). Е. Сміт зазначає, що релігійна ідентичність спирається на об'єднанні різних елементів релігійної культури: цінностей, символів, міфів, традицій - часто кодифікованих в обрядах та ритуалах [12, 15-16]. Процес конструювання, відтворення та підтримання релігійної ідентичності включає в себе різні знакові, символічні, ідейно-образні та ціннісно-смислові компоненти. Кожна релігійна система містить, когнітивну модель світу, яка визначає «своїх та чужих» в термінах сакральних цінностей, стереотипів, етосу. Стверджуючи, що «Я є християнин», віруючий тим самим співвідносить своє «Я», або в цілому із знаково-символічним, ідейно-образним та ціннісно-смисловим простором християнства, або з його окремими елементами.

Отже, найбільш прийнятною для громадян України є національна ідентичність громадянсько-політичного типу, яка може поєднуватися з іншими різновидами ідентичностей - релігійною, етнічною, професійною тощо. Національна ідентичність громадянсько-політичного типу за самою своєю суттю багатовимірна, адже вона охоплює, але не скасовує етнічну, мовну, релігійну, регіональну, професійну, класову, вікову, статеву та інші ідентичності. Таким чином, для розвитку релігійної, національної та європейської ідентичності громадян України необхідно захистити український інформаційний простір; забезпечити інформаційно-психологічну безпеку українських громадян; підняти на більш високий рівень політичну культуру населення України; подолати соціально-психологічні стереотипи утопічного і тоталітарного походження та комплекс національної неповноцінності; розширити базу демократичних сил; досягти стану незворотності державотворчих процесів і стабілізації політичного й соціально-економічного життя; довести до логічного кінця незавершений процес консолідації української нації в єдиний соціально-політичний організм (на противагу посиленню регіональної сегментації країни); виховувати національно свідомих громадян і духовно сконсолідувати українство на основі європейських ідеалів, базових цінностей та української національної ідеї.

Література:

1.     Воропаева Т.С. Самоидентификация украинцев и русских на юге России и Украины: комплексный анализ / Т.С. Воропаева // Юг России и Украины в прошлом и настоящем: история, экономика, культура. - Белгород: БелГУ, 2009. - С. 193 - 196.

2.     Воропаева Т.С. Специфика самоидентификации этнических украинцев и русских в Украине: социально-психологические аспекты / Т.С. Воропаева // Личность в межкультурном пространстве. - Ч. 1. - М.: РУДН, 2008. - С. 23 - 28.

3.     Воропаєва Т. Специфіка самоідентифікації етнічних українців на Півдні України / Т. Воропаєва // Проблеми національно-культурної самоідентифікації українців на Півдні і Сході України в контексті етнополітики Європейського Союзу. Матеріали наукової конференції. 6 червня 2007 р. - Одеса: Регіональний філіал Національного інституту стратегічних досліджень в м. Одесі, 2007. - С. 61 - 65.

4.     Гнатенко П.И. Идентичность: философский и психологический анализ / П.И. Гнатенко, В.Н. Павленко. - К.: Арт-Пресс, 1999. - 466 с.

5.     Грицак Я. Страсті за націоналізмом. Історичні есеї / Я. Грицак. - К.: Критика, 2004. - С. 188 - 197.

6.     Крижанівський О.П., Плохій С.М. Історія церкви та релігійної думки в Україні: У 3 кн. - Кн. 3. / О.П. Крижанівський, С.М. Плохій. - К., 1994. - С. 55.

7.     Маринович М. Проблема збереження релігійної ідентичності в умовах відкритого суспільства / М. Маринович // Громадянське суспільство як здійснення свободи: центрально-східноєвропейський досвід / За заг. ред. А. Карася. - Львів, 1999. - С. 219-224.

8.     Піскун В. Сучасна українська національна ідея: теоретико-емпіричне дослідження / В. Піскун, Т. Воропаєва // Українознавство. Календар-щорічник - 2004. - К.: Українська видавнича спілка, 2003. - С. 127 - 134.

9.     Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націотворення / М. Рябчук. - К.: Критика, 2000. - 324 с.

10. Савоскул С. Русские в независимой Украине: статус, идентичность, перспективы / С. Савоскул // Украина и Россия: общества и государства. - Москва, 1997. - С. 299 - 301.

11. Сергійчук В. Трансформація національної ідентичності: історіософські, культурологічні та соціально-психологічні аспекти / В. Сергійчук, В. Піскун, Т. Воропаєва  // Фундаментальні орієнтири науки. - К.: Фонд фундаментальних досліджень, 2005. - С. 24 - 53.

12. Сміт Е. Національна ідентичність. - К.: «Основи», 1994. - 536 с.

13. Шульга Н. Этническая самоидентификация личности / Н. Шульга. - К.: Институт социологии, 1996.

14. Berry J.W. Cross-cultural psychology: Research and applications / J.W. Berry, Y.H. Poortinga, M.H. Segall, P.R. Dasen. - Cambridge: Cambridge University Press, 1992. - P. 44 - 62.

15. Krejci J., Velimsky V. Ethnic and Political Nations in Europe / J. Krejci, V. Velimsky. - New York, 1981. - P. 58 - 59.