Степовик Дмитро Власович — український мистецтвознавець, дослідник сакрального (християнського) образотворчого мистецтва Середньовіччя та Нової доби XVII-XVIІІ ст. - ікони, фрески, мозаїки, гравюри, книжної мініатюри; зв'язків  давнього українського образотворчого мистецтва з мистецтвом країн Заходу; творчості майстрів образотворчого мистецтва українського походження у США, Канаді, Англії, Франції, Німеччині Італії, Болгарії. Кандидат мистецтвознавства (1970). Доктор філософії (1990), доктор мистецтвознавства (1992) доктор богословських наук (2001), професор  (1992), академік Академії наук Вищої школи України (2004); член Національної Спілки художників України (1976); керівник Відділу образотворчого мистецтва в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського Національної Академії наук України.

Нагороди: президентський орден «За заслуги» 2-го ступеня (2008); церковні ордени Української Православної Церкви Київського Патріархату: святого рівноапостольного князя Володимира Великого 3-го ступеня (1998), 2-го ступеня (2003), 1-го ступеня  (2008); святих рівноапостольних Кирила і Мефодія (2005). Лауреат премій: імені Івана Франка Президії Академії наук України (1990); Фонду духовного відродження імені митрополита Андрія Шептицького (1992); Міжнародної премії Фундації Антоновичів (м. Вашингтон, США, 1998); Міжнародної премії Фонду Воляників-Швабінських (м. Нью-Йорк, США, 2005); премії імені Івана Нечуя-Левицького Українського Фонду культури (2007); премії імені митрополита Іларіона Огієнка (2009); Міжнародної премії Фундації Воскобійників (м. Бока Ратон, штат Флорида, США, 2009).

Автор 40 наукових і науково-популярних книг з образотворчого мисте­цтва, головніші з них: «Олександр Тарасевич: Становлення української шко­ли гравюри на металі» 1975; «Українсько-болгарські мистецькі зв'язки», того ж  1975; «Українська графіка XVI-XVIII століть: Еволюція образної системи» 1982, «Леонтій Тарасевич і українське мистецтво бароко» 1986; «Іван Щирський: Поетичний образ в українській бароковій гравюрі» 1988; «Скарби України» 1990, перевидання 1991; «Скульптор Михайло Паращук» 1994; «Скульптор Лео Мол» 1995; «Історія української ікони Х-ХХ століть» 1996, перевидання 2004, 2008; «Скульптор Михайло Черешньовський» 2000; «Істо­рія Києво-Печерської Лаври» 2001; «Українська ікона: Іконотворчий досвід діаспори» 2003; «Яків Гніздовський» 2003; «Сучасна українська ікона» 2005; «Патріарх Мстислав: Життя і архіпастирська діяльність» 2007; «Мистецтво ікони: Рим - Візантія - Україна» 2008; «Українська гравюра бароко» 2011. Д.В. Степовик автор понад 500 статтей  в наукових збірниках і журналах з питань мистецтва.

Головний акцент у своїх працях Д.В. Степовик робить на гуманістичних основах національного мистецтва, неприйнятті майстрами аморальності, на виявах у творах мистецтва різних епох поширених світових мистецьких стилів візантинізму, готики, ренесансу, бароко, романтизму, класицизму.

Степовик Дмитро Власович народився 7 жовтня 1938 року в селі Слободище Бердичівського району Житомирської області, українець. Вищу освіту здобув у Київському державному, тепер національному, університеті імені Тараса Шевченка, на факультеті, тепер інституті, журналістики (1955-1960). Сім років працював у Києві в редакції газети «Молодь України» (1960-1967). Три роки проходив підготовку в стаціонарній аспірантурі з образотворчого мистецтва в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології іме­ні Максима Рильського Академії наук України (1967-1970). Після успішного захисту кандидатської дисертації з мистецтвознавства 1970 року незмінно працює до сьогодні в цьому ж Інституті на посадах молодшого наукового, наукового, старшого наукового, провідного наукового співробітника, завідувача Відділу образотворчого мистецтва. Під керівництвом Д.В. Степовика 12 аспірантів Інституту успішно захистили кандидатські дисертації з мис­тецтвознавства. З науковими цілями (наукові конференції й симпозіуми, читання лекцій, збір матеріалів для книг) Д.В. Степовик відвідав більшість країн Західної Європи, США, Канаду, а також частину країн, що вхо­дили колись до СРСР.

Викладацька праця Д.В. Степовика включає читання курсів лекцій, як запрошеного професора, - «Історія української культури» в Українському Вільному Університеті у Мюнхені - Німеччина; «Іконологія й іконографія» в Українському Католицькому університеті в Римі - Італія та у філії цього університету в Лондоні - Англія; «Українське образотворче мистецтво» в Альбертському університеті в Едмонтоні - Канада; і в Україні - «Релі­гії, культи і секти» на Філософському факультеті Прикарпатського Національного університету імені Василя Стефаника в Івано-Франківську; «Історія християнського мистецтва», «Візантологія» - в Київській Православ­ній Богословській Академії УПЦ Київського Патріархату.

В Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України Д.В. Степовик - редактор ряду монографій та наукових збірників, зокрема - третього тому багатотомного видання Інституту «Історія українського мистецтва»; співредактор усіх томів мисте­цької спадщини Тараса Шевченка «Повного зібрання творів Тараса Шевченка у 12-тьох томах». Як фахівець з іконознавства й сакрального мистецтва в цілому, Д.В. Степовик здійснює вагомий проект дослідження характеру відродження давніх мистецьких стилів у сучасному іконописі.

 Степовик Дмитро Власович – головний співробітник, доктор мистецтвознавства, професор історії мистецтва Київської Духовної Академії, професор історії культури Українського Вільного Університету в Мюнхені.

 Наукові зацікавлення: 

-  історія давнього українського мистецтва (гравюра, книжкова мініатюра, ікона);

-  історія болгарського мистецтва

-  українсько-болгарські мистецькі зв'язки.

Автор книг:

- "Українсько-болгарськi мистецькі зв'язки",

- "Олександр Тарасевич: Становлення української школи гравюри на металі" (обидві — Київ, 1975 р.),

- "Болгарське образотворче мистецтво. 1878-1978",

- "Сучасне образотворче мистецтво Болгарії: Шляхи і тенденції розвитку у післявоєнний період" (обидві — Київ, 1978 р.),

- "Українська графіка XVI-XVIII століть: Еволюція образної системи",

- "Українське мистецтво першої половини XIX століття" (обидві — Київ, 1982 р.),

- "Тарас Шевченко: малярство, графіка" (Київ, 1984 р.; перевид.: Київ, 1986 р.),

- "Тарасевич і українське мистецтво бароко" (Київ, 1986 р.),

- "Іван Щирський: Поетичний образ в українській бароковій гравюрі" (Київ, 1988 р.),

- "Храм і духовність" (Рим, 1990 р.),

- "Скарби України" (1991 р.),

- "Мистецька збірка Стецькових" (Сарасота, США, 1992 р.),

- "Релігії світу" (Київ, 1993 р.),

- "Києво-Печерська Лавра" (Київ, 1993 р.),

- "Скульптор Михайло Паращук: Життя і творчість" (Київ, 1994 р.),

- "Скульптор Лео Мол: Життя і творчість" (Київ, 1995 р.).

«Нова українська ікона: Іконографія і стилістика українського сакрального мистецтва ХХ – початку ХХІ століть» (2009).

Учасник всеукраїнських та міжнародних наукових конгресів і конференцій.

Має нагороди: академічна премія імені Івана Франка (Президії Національної Академії наук України), премія імені митрополита Андрія Шептицького (Фонду духовного відродження України), премія імені Олександра й Леонтія Тарасевичів (часопису "Образотворче мистецтво").

Наукова і творча посвята прекрасному

Мистецтво - один з найкращих видів діяльності людини. В самій природі людини закладений поклик до творчості. На­віть вироблення найпростішої речі вимагає творчого підходу, винахідливості. А що вже говорити про виготовлення речей, які дають нам. насолоду і злагідніють наші душі? Мистецтво - особлива сфера праці, яка й призначена для надання насолоди та гармонійності. Твір мистецтва - образотворчий, музичний, театральний, декоративний, чи кіно, - це особливий, як кажуть тепер, продукт, з яким не може зрівнятися жоден інший виріб для задоволення різних потреб людини. Мистецька діяль­ність - це безперервне плекання прекрасного, і щасливий той, кому випала доля займатися такою діяльністю.

Подібне я могла б сказати і про науковця, який уміє, знає і любить аналізувати мистецьку творчість, виявляти законо­мірності при осягненні досконалої форми. Мистецтвознавс­тво завжди було поруч з мистецтвом, одне без одного просто неможливе. І хоч мистецтвознавство як наука виокремилося в епоху Відродження в Італії (батьком: сучасного європейського мистецтвознавства вважають італійського історика мистецтва Джордже Вазарі, автора славетної праці «Життєписи найзнаменитіших малярів, скульпторів і архітекторів», 1550 рік), од­нак вже в найдавніших літописах, у пам'ятках писемності бага­тьох народів зустрічаються описи й оцінки прекрасних творів мистецтва. Взяти хоча б Біблію. За багато століть до Різдва Христового були написані священні книги Старого Заповіту, в яких є детальні й захоплюючі описи архітектури Єрусалим­ського храму, прикрас у ньому, скинії Заповіту і. багатьох ін­ших мистецьких творів та виробів. Наш славний хроніст доби Середньовіччя Нестор Літописець, на якусь мить відступивши від звичного викладу подій, раптом: з емоційним піднесенням описує враження послів князя Володимира Великого від роз­писів собору святої Софії в столиці Візантії Константинополі: «І прийшли ми в грецьку землю, і ввели нас іуди, де служать вони Богу своєму, і не знали - на небі чи на землі ми: бо нема на землі такого видовища і краси такої, і не знаємо, як розповіс­ти про це. Знаємо ми лише, що перебуває там Бог з людьми, і служба в них краща, ніж у всіх інших країнах. Не можемо ми забути краси тої, бо кожна людина, яка посмакує солодкого, не візьме потім гіркого. Так і ми не можемо вже тут перебувати в язичництві» (Нестор Літописець. Повість минулих літ. Нове­ла за 988 рік).

Сучасне мистецтвознавство пішло далеко вперед, якщо по­рівнювати його з дещо емоційними описами й відгуками людей давніх епох. Вироблені критерії суто наукових оцінок і аналі­зів, сформований апарат категорій понять і термінів, вироблені принципи наукового аналізу усіх видів мистецтва.

У процес введення мистецтвознавства в коло великих наук гуманітарного спрямування свій внесок зробили: за останні століття й українські науковці. Нинішній наш Інститут, який спочатку мав у своїй назві лише етнологічні та фольклористичні спеціальності, поповнився по Другій Світовій війні ще; й третьою спеціалізацією - мистецтвознавством. Серед низки наук про прекрасне образотворчому мистецтву належить одне з про­відних місць. Інститут силами науковців Відділу образотвор­чого мистецтва й Відділу мистецтва і народної творчості зару­біжних країн підготував та випустив у світ десятки монографій і збірників, з яких як науковий світ, так і широке коло шану­вальників прекрасного довідалися про велич і потугу україн­ської образотворчої культури - живопису, графіки, скульпту­ри, декоративних форм мистецтва, серед яких поважне місце; належить розмаїтим, барвистим у країнським орнаментам.

Дмитро Власович Степовик прийшов у Інститут молодою людиною невдовзі після закінчення Київського державного університету ім. Тараса Шевченка і ось вже понад сорок років працює в Інституті. Від аспіранта й молодшого наукового працівника він науково виріс у провідного вченого, ім'я і праці якого відомі в Україні і за її межами. Свої три докторських сту­пені - з мистецтвознавства, філософії й теології, звання акаде­міка Академії наук Вищої школи України він одержав завдяки багаторічній копіткій праці над дослідженням українського класичного мистецтва давніх віків та його зв'язків із західно­європейською художньою культурою. Власне, своїми працями Дмитро Степовик започатковує з шістдесятих років минулого століття новий напрям в Інституті - дослідження сакрального мистецтва, яким: до нього майже ніхто не займався. Низка монографій вченого присвячені дослідженню графіки, зокрема, гравюри XVI, XVII і XVIII століть, ілюстрування священних книг для потреб Церкви і віруючих християн. Поряд з цим:, у коло його наукових інтересів і, певна річ, інтересів Інституту, входить балканістика - наука про мистецтво країн і народів, від яких у давнину забили джерела українського православ'я і церковного мистецтва.

А сучасні шанувальники прекрасного знають ім'я Дмитра Степовика як дослідника ікони, автора фундаментальних монографій «Історія української, ікони X-XX століть», «Іконологія й іконографія», «Українська ікона: Іконотворчий досвід діаспори», «Сучасна українська ікона», «Мистецтво ікони: Рим, Візантія, Україна». Загалом: число книг Дмитра Степовика на­ближається до сорокової позначки, а число статей вимірюється кількома сотнями. Отже, до свого ювілею вченому є чим: від­звітуватися і перед колективом: Інституту, і перед українською наукою в цілому.

Учений належить до відкритих, публічних, громадсько активних людей. Скрупульозна праця в музеях, архівах, церков­них колекціях ікон і стародруків, писання манускриптів - це основна, але не єдина ділянка діяльності Дмитра Власовича. Його голос дуже добре знають мільйони слухачів Національ­ного радіо як ведучого популярних циклів радіопрограм, як незмінного коментатора святочних Богослужінь з Володимирського кафедрального патріаршого собору. Так само й телеглядачі знають, як мовиться, в обличчя вченого нашого Інституту з його численних інтерв'ю й телепередач культурного та духовного змісту. Він постійно, впродовж десятків років, бере участь у наукових конференціях і симпозіумах в Україні й далеко за її межами. В Європі легко перерахувати країни, в яких ще не побував наш учений, ніж ті, в яких він був з науковими цілями. Виступав він з доповідями чи лекціями і в країнах Близького Сходу, Африки, Північної Америки. Лише Сполучені Штати Америки Дмитро Власович відвідав за роки незалежності України 12 разів.

За свої досягнення в науці й громадській діяльності Дмитро Степовик нагороджений урядовими й церковними нагоро­дами. Він єдиний з науковців України, хто є кавалером орде­на святого Володимира першого, другого і третього ступенів. Йому присуджено також ряд престижних премій в Україні й за кордоном;

Пропонованний Бібліографічний покажчик Дмитра Степовика за півстоліття його публікаційної діяльності свідчить про масштабність, значущість доробку вченого. Основний масив книг, статей, доповідей зроблений ним: з рамени Інституту мистецтвознавства, фольклористики й етнології імені Максима Рильського, який і представляє цей доробок. Але й коли Дми­тро Власович публікувався чи виступав від імені Київської Православної Богословської Академії УПЦ Київського Патріархату (де він викладає історію християнського мистецтва й візантологію 15 років), чи від інших установ, - він завжди був і є насамперед ученим нашого Інституту, якому віддав найкращі роки свого трудового життя, як і служінню прекрасному, яким є мистецтво.

Ганна Скрипник,

директор Інституту мистецтвознавства,

фольклористики та етнології

їм. Максима Рильського НАН Укроти,

доктор історичних наук,

професор, академік НАН України

Curriculum Vitae Дмитра Степовика

1938, 7 жовтня. - Народився в селі Слободище Бердичівського району Житомирської області в багатодітній сім'ї  Власа і Марії Степовиків.

1938, 8 листопада. - Охрещений у православній вірі у церкві Святої Трійці села Слободище Бердичывського району Житомирської області й названий на честь святого Димитрія Солунського. Таїнство хрещення звершив о. Дмитро Савинчук. Хрещеними батьками були Максим Пономаренко та Софія Куліш.

1945, 1 вересня. - Почав навчатися в Слободищенській семирічній школі Бердичівського району Житомирської обл.

1951, січень. - Переїхав з батьками, старшими братами й сестрами на постійне проживання у місто Камінь Каширський Волинської області.

1955, 1 вересня. - Після закінчення навчання в Камінь Каширській середній школі зі срібною медаллю й успішно скла­дених вступних іспитів зарахований студентом факультету журналістики Київського державного университету ім. Іараса Шевченка.

1958, лютий. - Навчаючись на третьому курсі факультету журналістики Київського державного університету ім. Тараса Шевченка, обирає подальшу професійну спеціалізацію мистецька критика, культурологія».

I960, червень. - По закінченні факультету журналістики Київського державного університету ім. Тараса Шевченка й отримання диплома з відзнакою як відмінник навчання впродовж усіх п'яти років, починає трудову діяльність у редакції київської республіканської газети «Молодь України» спочатку на посаді літературного працівника, а з 2 квітня 1963 року - завідувача відділом пропаганди культури и мистецтва та призначається членом: редакційної колегії.

1967, 1 листопада. - Як переможець конкурсу п'яти осіб на одне місце на вступних екзаменах в аспірантуру зарахований аспірантом, з відривом від виробництва зі спеціальності «образотворче мистецтво» в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. Максима Рильського Академії наук України.

1970, 25 вересня. - Успішно захистив в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. Максима Рильського Академії наук України кандидатську дисертацію на тему: «Творчість гравера XVII століття Олександра Антонія Тарасевича» на здобуття вченого ступеня «кандидат мистецтвознавства». Офіційні опоненти: Василь Касіян, Михайло Кацер (Мінськ), Пантелеймон Мусієнко.

1971, травень. - У київському видавництві «Молодь» вийшла у світ перша книжка Дмитра Степовика «Скринька див: Нариси» накладом: 6500 примірників.

1979,1 листопада. - Рішенням Президії Академії наук СРСР Дмитрові Степовику присвоєно вчене звання старшого наукового співробітника зі спеціальності «образотворче мистецтво».

1984, 5 червня. - Успішно захистив в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. Максима Рильського Академії наук України докторську дисертацію на тему: «Прогрессивные направления в болгарском изобразительном искусстве: 1878-1978 годы» на здобуття вченого ступеня «доктор мистецтвознавства». Офіційні опоненти: доктори мистецтвознавства, професори Віра Брюсова (Москва), Яким. Запаско (Львів), Євгенія Львова (Москва).

1988, 5 травня. - У Римі, у Ватикані, під час міжнародного симпозіуму «Походження і розвиток слов'янсько-візантійського християнства: Хрещення 988 року крізь віки» відбулася перша зустріч і розмова Дмитра Степовика з папою Іваном Павлом ІІ. Наступні чотири зустрічі Дмитра Степовика з римським, понтифіком папою Іваном Павлом II відбулися також у Римі під час науково-богословських конференцій та симпозіумів: 1 травня 1990 p., 31 жовтня 1991 p., 6 липня 1996 р. й 7 липня 1996 р.

1990, 15 липня. - У Мюнхені, в Українському Вільному Університеті, Дмитро Степовик зарахований до професорсько-викладацького складу Українського Вільного Університету для викладання предмета «Історія культури і мистецтва».

1990, 6 серпня. - У Мюнхені, в Українському Вільному Університеті, успішно захистив докторську дисертацію на тему: «Проблема стилів в українській гравюрі XVI-XVIII століть» за сукупністю наукових монографій: «Леонтій Тарасевич і українське мистецтво бароко». - Київ: Наукова думка, 1986. - 233 с; «Іван ІЦиреький: Поетичний образ в українській бароковій гравюрі». - Київ: Мистецтво, 1988. - 160с.; на здобуття вченого ступеня «доктор філософії (історія мистецтва)». Офіційні опоненти: доктори наук, професори Святослав Гординський (Нью-Йорк), Аркадій Жуковський (Париж), Петро Цимбалистий (Лондон).

1992, 12 липня. - У Мюнхені, в Українському Вільному Університеті, успішно захистив габілітаційну докторську дисертацію на тему: «Храм і духовність» і «Скарби України» за сукупністю наукових праць: монографії «Українська графіка XVI-XVIII століть: Еволюція образної системи». - Київ, Наукова думка, 1982. - 330 с.; книг «Храм і духовність». - Рим: Український Католицький Університет ім. св. Климента, 1990. - 37 с; «Скарби України». - Київ: Веселка, 1991. - 192 с; на здобуття вченого ступеня «доктор мистецтвознавства» з образотворчого мистецтва. Офіційні опоненти: доктори наук, професори Григорій Васькович (Мюнхен), Аркадій Жуковський (Париж), Петро Цимбалісти й (Лондон).

1992, 12 липня. - Сенат Українського Вільного Університету в Мюнхені, Німеччина, на підставі успішно захищених докторських дисертацій з філософії 6 серпня 1990 року і габілітаційної з мистецтвознавства 12 липня 1992 року надав Дмитрові Степовику вчене звання доцента зі спеціальності «образотворче мистецтво».

1992, 10 грудня. - Вчена рада Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. Максима Рильського Академії наук України присвоїла Дмитрові Степовику вчене звання професора зі спеціальності «образотворче мистецтво».

1993, вересень. - За благословенням Філарета Денисенка - блаженного митрополита Київського і всієї України та на прохання ректора відновленої Київської Духовної Академії й Семінарії Української Православної Церкви Київського Патріархату прийнятий до складу викладачів цього закладу для читання лекцій і проведення семінарів з предметів «Історія християнського мистецтва» та «Візантологія».

1998, 21 вересня. - Ректор Прикарпатського Національного Університету ім. Василя Стефаника призначив Дмитра Степовика завідувачем кафедри релігієзнавства й теології Філософського факультету університету. Виконував обов'язки завідувача кафедри до 1 червня 2007 р.

2000,1 вересня. - Ректор Київської Духовної Академії й Семінарії УПЦ Київського Патріархату призначив Дмитра Степовика завідувачем кафедри філософії Академії.

2001, 10 січня. - Указом Патріарха Київського і всієї Руси-України Дмитро Степовик призначений членом Вищої Церковної Ради УПЦ Київського Патріархату.

2000, 21 грудня. - На сесії Вченої ради Київської Духовної Академії і Семінарії УПЦ Київського Патріархату успішно захистив докторську дисертацію на тему «Історія Києво-Печерської Лаври» на здобуття вченого ступеня «доктор богословських наук». Офіційні опоненти: доктор богословських наук священик Димитрій Садовяк, доктор історичних наук, професор, священик Юрій Мицик, доктор філологічних наук професор Микола Тимошик.

2000, 14 грудня. - Указом: Патріарха Київського і всієї Руси-України призначений секретарем Навчального комітету УПЦ Київського Патріархату.

2004, 25 грудня. - Академія наук Вищої школи України на підставі свого статуту обрала Дмитра Степовика академіком по Відділенню філософії.

Книжки Дмитра Степовика

Степовик Дмитро. Скринька див: Нариси. - К: Молодь, 1971. - 86 с: іл. Рец.: Журавський А. Диво із скриньки // Зоря комунізму. - Житомир. - 1971, - 31 липня; Федорук О. Амплітуда пошуків // Ровесник. - Тернопіль. - 1971. - 21 вересня; Опанасик О. Підказане життям // Літературна Україна. - Київ. - 1971. - 19 листопада; Юсип Д. Скринька див // Комсомольський прапор. - Івано-Франківськ. - 1972. - 13 травня.

Степовик Дмитро. Олександр Тарасевич: Становлення української школи гравюри на металі. - К.: Мистецтво, 1975. - 135 с: іл. Рец.: Гравер XVII століття // Молодь України. - Київ. - 1975. - 12 грудня; Овід В. Родоначальник українських граверів // Молода гвардія. - Київ. -1976. - 12 травня; Шматау В. Старонкі дауніх сув'язей // Літаратура і мастацтва. - Мінськ. - 1976. - 21 мая; Бондаренко Л. Олександр Тарасевич: // Друг читача. - Київ. - 1976. - 27 травня; Середницький А. Культурна хроніка // Наша культура. - Варшава. - 1976. - № 5. -С. 16; Пархоменко І. Цікаве дослідження // Образотворче мистецтво. - Київ.- 1976. - № 6. - С 96; Книговед. Книговедческое обозрение// В мире книг. - Москва. - 1976. - № 10.- С. 91; Чуліпа І. Нові штрихи до історії гравюри // Культура і життя. - Київ. - 1977. - 20 січня; Запаско Я, Коваленко О. Книга з історії української гравюри // Архіви України. - Київ. - 1978. - № 1. - С 74.

Степовик Дмитро. Українсько-болгарські мистецькі, зв'язки. - К.: Наукова думка, 1975. - 213 с: іл. Рец.: Апанович О. Перлини спільного намиста // Молодь України. - 1975. - 30 листопада; Лазаренко И. Книга за творчески връзки на българи и украинци // Народно дело. - Варна. - 1976. - 18 февруари; Пархоменко В. Про мистецькі зв'язки // Культура і життя. - Київ. -1976. - 21 березня; Кононенко В. Мости духовної дружби // Друг читача. - Київ. - 1976. - 6 травня Середняцький А. Культурна хроніка // Наша культура. - Варшава. - 1976. - № 6. - С. 16, піди.: А. С.; Канкан В. В інтернаціональному взаємозбагаченні // Вітчизна. - Київ. - 1976. - № 7. - С. 208-211; Панева К. Творческа дружба от векове // Народна культура. - София. - 1976. - 4 септември; Лозанова С. Ценно изкуствоведско изследване // Изкуство. - София. - 1976. - № 5. - С. 43; Хроніка // Ми і світ. - Ніагара Фаллс. - Онтаріо, Канада. - 1976. - № 193. - С. 51, 52; Дилевски Н. Степовик Д. В. Українсько-болгарські мистецькі зв'язки. - Київ. - 1975. -213 с // Музеи и паметници на културата. - София. - 1980. - №6. - С. 54, 55.

Степовик Дмитро. Українське мистецтво: Від найдавніших часів до початку XX століття. -К.: Радянська школа, 1976. - 134 с: іл. Співавтори Нельговський Ю. П., Членова Л. Г. .Рец.: Овід В. Українське мистецтво // Молода гвардія. - Київ. - 1976. - 6 травня: Галайчук А. Цінний посібник // Київська правда. - 1976. - 21 травня; Галайчук А. Посібник школярам // Друг читача. - Київ. - 1976. - 10 червня; Кривко Я. Недогляділи // Друг читача. - Київ. - 1976. - 8 липня; Михальський В. Вікно у світ муз // Культура і життя. - Київ. - 1976. - 1 серпня; Середняцький А. Культурна хроніка // Наша культура. - Варшава. - 1977. - №3. - С. 16; Асєєв Ю., Криволапов М. Перша ластівка // Культура і життя.. - Київ. - 1977. - 29 вересня.

Степовик Д. В. Болгарське образотворче мистецтво: 1878-1978. - К.: Наукова думка, 1978. - 254 с: іл. Рец.: Данчев Д. Сторінки братерства: Дослідження про мистецтво Болгарії // Культура і життя. - Київ. - 1978. - 10 вересня; Беличко Ю. Искусство друзей // Радуга. - Київ. - 1978. - № 9. - С. 183-185; Олексієнко Л. Етапи становлення //Друг читача. - Київ. - 1978. - 12 жовтня; Катков О. У світі образів болгарського мистецтва // Всесвіт. - Київ. - 1979. - № 1. - С 189, 190; Тарановський О. Нова книга з історії болгарського мистецтва // Образотворче мистецтво. - Київ. - 1979. - № 1. - С 31; Лащук Ю. Мистецтво Болгарії // Жовтень. - Львів. - 1979. - № 5. - С 151-154; Панева К. Нови книги// Българо-съветска дружба. - София. - 1979. - № 5. - С. 28; Федорук А., Степовик Д. Болгарское изобразительное искусство: 1878-1978. - Киев: Наукова думка, 1978. - 254 с. // Советское славяноведение. - Москва. - 1979. - №5. - С. 116-119.

Степовик Дмитро. Сучасне образотворче мистецтво Болгарії: Шляхи і тенденції розвитку у післявоєнний період. - К.: Мистецтво, 1978. - 106с.: іл. Рец.: Від вересня 44-го // Другчитача. - Київ. - 1978. - 7 вересня; Ревенко А. Очима вченого і друга // Культура і життя. - Київ. - 1979. - З червня; Вучева Т. Съврменното българско изобразително изкуство през погледа на Дмитро Степовик // Славяни. - София. - 1980. - №  6. - С. 42.

Степовик Дмитро. Українська графіка XVI-XVIII століть: Еволюція образно їсистеми. - К.: Наукова думка, 1982. - 330с. Рец.: Вартанова О. Традиції графіки // Прапор комунізму. - Київ. - 1982. - 26 грудня; Селивачов М. Ґрунтовне дослідження // Молодь України. Київ. - 1983. - 22 січня; Радишевський Р. Давня книжкова графіка // Літературна Україна. - Київ. - 1983. - 14 квітня; Селивачов М. Витоки стилю // Кіровоградська правда. Кіровоград. - 1983. - 15 березня; Білокінь С. Крізь час - крізь серце // Наука і культура: Україна 1982. - Київ. - АН УРСР: Т-во Знання, 1983. - Вип. 18. - С 384-387; Підгора В. Графічний карб слова // Дніпро. - Київ. - 1983. - № 9. - С 93-96; Свєиціцька В. Таємниці творчості давніх українських граверів // Жовтень. - Львів. - 1983. - № 11. С. 127-129; Жолтовський П. Мир образов старинной украинской графики // Искусство. -Москва. - 1984. - № 4. - С. 70; Жолтовський П. Старинная украинская графика // ЮНЕСКО-МАИРСК: Информационный бюллетень. - Москва: Наука, 1984. - Вып. 10. - С. 66-68; Яременко В. Українська графіка // Наука і суспільство. - Київ. - 1984. - № 6 - С. 20; Бочкарева М., Степовик Д. Украинская графика XVI-XVIII веков: Эволюция образной системы. - Киев: Наукова думка, 1982. - 330 с. //Советское славяноведение. - Москва. - 1986. - № 1. - С. 100-102.

Степовик Д.В. Українське мистецтво першої половини ХІХ ст. -- К.: Мистецтво, 1982. - 190 с: іл. Рец.: Жаборюк А. Становление украинского искусства // Вечерняя Одесса. - Одесса. - 1983. - 8 июля; Слободян О. З історії українського мистецтва // Прикарпатська правда. - Івано-Франківськ. - 1983. - 31 липня; Затенацький Я. Подих Шевченкової доби // Молодь України. - Київ. - 1983. - 30 серпня; Баранович Л. Витоки мистецтва реалізму // Прапор комунізму. - Київ. - 1983. - 6 грудня; Радимо прочитати // Відривний календар. - Київ. - 1984. - 13 січня;

Степовик Д. В. Тарас Шевченко: Живопис, графіка: Альбом. - К: Мистецтво, 1984. - 175 с: 134 іл.; Видання друге. - К.: Мистецтво, 1986. Рец.: Ярошенко О. Вічно живі барви. Молодь України. - Київ. - 1985. - 9 січня.

Степовик Д. В. Леонтій Тарасевич і українське мистецтво бароко. - К.: Наукова думка, 1986. - 233 с.: іл. Рец.: Варганова О. І наблизилися епохи // Прапор комунізму. - Київ. - 1886. - З червня; Запаско А. Гравюра XVII века и проблемы барокко // Искусство. - Москва. - 1986. - № 9. - С. 69, 70; Пуцко В. Леонтій Тарасевич та українське бароко // Образотворче мистецтво. - Київ. -1987. - № 1. - С. 31; Колінець В. Степовик Д. В. Леонтій Тарасевич і українське мистецтво бароко. - К.: Наукова думка, 1986. - 233 с. // Радянське літературознавство. - Київ.- 1987. - № 10. - С. 75,76; Запаско А. Исследование об украинской гравюре XVII века // ЮНЕСКО-МАИРСК: Информационный бюллетень. - Москва: Наука, 1987. - Вып. 17. - С. 48-52; Свєнціцька В. Книжка про творця книжок // Жовтень. - Львів - 1988. - №8. - С. 124-126.

Степовик Дмитро. Іван Щирський: Поетичний образ в українській бароковій гравюрі. - К.: Мистецтво, 1988. - 159 с.: іл. Рец.: Дерегус М. Поетичний світ майстра бароко // Образотворче мистецтво. - Київ. - 1989. - № 3; Радишевський Р. Гравер Іван Щирський // Культура і життя. - Київ. - 1989. - 10 грудня; Алексеева М. Гравер Тарасевич в Москве // Панорама искусств. - Москва. - 1990. - № 13.

Степовик Дмитро. Храм, і духовність. - Рим: Видання Українського Католицького Університету ім. св. Климента, 1990. - 37 с.: іл.

Степовик Дмитро. Скарби України. - К.: Веселка, 1990. - 192 с: іл.

Степовик Дмитро. Мистецька збірка Стецькових. - Сарасота, США, штат Флорида. 1992. 146 с: іл. Рец.: Цівірко М. Чарівність мішаної збірки // Вечірній Київ. - 1998. - 27 листопада.

Степовик Дмитро, Релігії світу. - Київ: Бібліотека українця, 1993. -112 с.

Степовик Дмитро. Києво-Печерська Лавра. К.: Бібліотека
українця, 1993.-80 с

Степовик Дмитро. Скульптор Михайло Парщук: Життя творчість. - Едмонтон-Торонто-Київ: Видавництво Канадського інституту українських студій, 1994. - 225 с: іл. Рец.: Попович В. Трагічне життя скульптора // Українське слово. - Париж. - 1995. 26 березня; Снігур А. Пам'ять, втілена в книзі // Київський вісник. - Київ. - 1995. - 18 квітня; Біличко Ю. Імена, повернуті на Батьківщину //Українське слово. - Київ.-1996. 31 жовтня; Баран Р. Скульптор, громадський діяч // Вісник Товариства «Тернопільшщина». - Львів. - 2003. - С 33, 34.

Степовик Дмитро. Скульптор Лео Мол: Життя і творчість. - К.: Мистецтво, 1995. - 224 с: іл. Рец.: Лукомська І. Скульптор, почесний офіцер Канади, відзначений Президентом України // Вечірній Київ. - 1996. - 11 січня; Попович: В. Монографія про українського скульптора в Канаді // Українське слово. - Париж. - 1996. - 10 березня; Біличко Ю. Імена, повернуті на Батьківщину // Українське слово. - Київ. - 1996. - 31 жовтня; Кравченко Я. Останньою визнала талант Лео Мола його Батьківщина Україна // Народознавчі зошити. - Львів. - 1998. - № 6. - С. 727-729; Янко Д. Чекаючи на Лео Мола // Культура і життя. - Київ. - 2008. - 9 квітня.

Степовик Дмитро. Церква в кайданах: Боротьба українських християн за свою самобутність у XIX столітті. - К.: Фундація ім. О. Ольжича, 1996. 112 с Рец.: Григорчук Т. Церква в кайданах // Українське слово. - Київ. - 1998.- 1 січня. Передрук: Українська газета. - Київ. - 1998. - 17 лютого; Сыроватский С. Фальшивый звон оков псевдоправославия // Троїцький вісник. - Чернігів. - 1999. - 17 лютого; Сыроватский С. Православие и современное религиеведение в Украине // Троїцький вісник. - Чернігів. - 1999. - 23 березня.

Степовик Дмитро. Історія української ікони Х-ХХ століть.- К.: Либідь, 1996. - 440 с: іл. Рец.: Шумило С. У цих ликах відобразилась душа народу // Наша віра. - Київ. - 1996. - Ч. 10; Жуковський А. Історія української ікони X-XX століть // Українське слово. - Париж. - 1997. - 23 лютого. Рецензія пере друкована: Український голос. - Вінніпег. - 1997. - 24 лютого і 3 березня; Розбудова держави. - Київ. - 1997. - Ч. З та ішли ми виданнями; Ярмусь С. Історія української ікони Х-ХХ століть // Віра і культура. - Вінніпег. - 1996. - Ч. 10; Зінківська Л Божественність в іконі проявляється через наші серця // Молодь України. - Київ. - 1999. - 2 квітня; Левицький М. Світ можна змінити працею та молитвою // Народна газета. - Київ. - 1999. - 30 грудня; Микитенко Ю. Що провіщають льоси українській культурі? // Всесвіт. - Київ. - 2000. - № 1-2. - С 177. Лазарчук Ю. Міжнародний салон книги: Українська присутність у Парижі. // Українське слово. - Париж. - 1997. - 23 березня; Каверіна С. Унікальне видання // Книжковий кур'єр. - Київ. - 1997. - Ч. 2; Мушинка М. Світ української ікони //Літературна Україна. - Київ. - 1997. - 24 квітня: Мушинка М. Найцінніша книга про українську ікону // Дукля. - Пряшів, Словаччина. - 1997. - № 3; Мушинка М. Про річ найсвятішу: Роздуми про монографію Дмитра Степовика «Історія української ікони Х-ХХ століть» // Пам'ять століть, - Київ. - 1998. - № 5; Михайленко А. Диво-книга Дмитра Степовика // Вісті. - Київ. - 1998. - 19 лютого; Михайленко А. Икона для матери // Аргументы и факты. - Київ. - 1998. - Ч. 9; Усатенко Г. Шукаймо Божу правду // Освіта. - Київ. - 1998. - 18 лютого; Пащук В. 23-тя Міжнародна книжкова виставка в Буенос-Айресі // Українське слово. - Київ. - 1997. - 24 липня. Нагороди: Друга премія Всеукраїнського Фонду сприяння розвитку книговидання та преси. - 11 квітня 1997; Великий Приз (Гран ІІрі) Міжнародного книжкового ярмарку у Львові. - 14 вересня 1997; Міжнародна нагорода Антоновичів за 1997 рік. - Вручена 29 травня 1998 р.

Степовик Дмитро. Господі - сила народу Свого: Портрети митрополитів Київських і Галицьких. - Львів: Місіонер, 1996.- 235 с: ід.

Степовик Дмитро. Релігії, культури і секти світу: Посібник з релігієзнавства і сектознавопва. - К.: Бібліотека українця, 1997. - 246 с. Книга перевидавалася 1998, 2002 і 2005 pp. у видавництві Івано-Франківської Теологічної Академії. Рец.: Ярмусь С Нові праці видатного науковця // Українське слово. - Київ. - 1997. - 31 липня; Ярмусь С. Релігії, культи і секти  світу: Посібник з релігієзнавства і сектознавства // Український голос. - Вінніпег. - 1997. - 11 серпня.

Степовик Дмитро. Скульптор Михайло Черешиьовський: Життя і творчість. - К.: Видавництво ім. О. Теліги, 2000. - 224 с.: іл. Рец.: Сингаївська М. Форум: видавців у Львові // Українське слово. - Київ. - 2000. - 20 вересня; Мельник В. «Українцем я став у Коломиї» // Галичина. Івано-Франківськ. -2000. - 17 жовтня; Марусик Т. Чи можна закохатися в пам'ятник? // Рух: Додаток до тижневика «Народна газета». - Київ. - 2001. - № 4. - Січень; Іскороетенський В. Українцем він став у Коломиї, а скульптором в Америці // Перевал.- Івано-Франківськ. - 2000. - № 4. - С 216, 217; Підгора В. Краї незнані  - карколомний шлях // Українське слово. - Київ. - 2001. - 13 червня.

Степовик Дмитро. Історія Києво-Печерської Лаври. - К.: Видавничий відділ Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2001. - 560 с: іл. Рец.: Сущенко О. Один учений - три докторські // Вечірній Київ. - 2002. - 9 січня; Поліщук Р. Повий погляд на історію духовно-культурної святині // Сільський час. - Київ. - 2002. - 18 січня; Тимошик М. Переосмислити уроки української історії спонукає нова книга Дмитра Степовика «Історія Києво-Печерської Лаври» // Урядовий кур'єр. - Київ. - 2002. - 27 січня; Підвисоцький Р. Докторант від Духовної Академії // Президентський вісник. - Київ. - 2002. - 31 січня; Гонта І. Першослава Київської Лаври // Голос Православ'я. - Київ. - 2002. - № 4. - Лютий; Садов'як Д., Мушинка М. Дві «Історії Києво-Печерської Лаври»: Думки експертів // Голос Православ'я. - Київ. - 2002. - № 5. - Березень; Тимошик М. Києво-Печерська Лавра була і буде українською // Український голос. - Вінніпег, Канада. - 2002. - 18 і 25 лютого; Садов'як Д. Тисячолітній свідок української духовності // Слово Просвіти. - Київ. - 2002. - 21 березня; Тимошик М. Портрет християнської України // Пам'ять століть. - Київ. - 2002. - № 1. - С. 143-148; Садов'як Д. Роздуми про монографію Дмитра Степовика «Історія Києво-Печерської Лаври» // Визвольний шлях. - Київ-Лондон. - 2002. - №3. - С. 120-124; Маруснк Т. Дві «Історії Києво-Печерської Лаври»: монахині Серафими і професора Дмитра Степовика // Споконвіку було Слово. - Київ. - 2002. - 14 вересня.

Степовик Дмитро. Київська Біблія XVII століття; Дослідження нездійсненого проекту митрополита Петра Могили. - К.: Видання Українського Біблійного Товариства, 2001. - 240 с: іл. Рец.: Жукалюк М. Книга з історії біблеїстики // Слово. - Київ. - 2002. - № 16. - С.11-13; Ця рецензія передрукована в журналі «Українська культура». - Київ. - 2002. - № 3. - С 9, 10: Креховецький Я. Нові дослідження української духовності в Києві // Новий шлях. - Торонто, Канада. - 2002. - 28 березня; Креховецький Я. Вагомі видання в Києві // Свобода. - Парасиппані, США. - 2002. - 22 березня.

Степовик Дмитро. Візантологія: Лекційний курс для вищих духовних навчальних закладів України. Івано-Франківськ: Накладом Івано-Франківської Теологічної Академії У ГКЦ, 2002. - 256 с

Степовик Дмитро. Коротка історія перекладів Біблії українською мовою / Микола Жукалюк, Дмитро Степовик. - К.: Українське Біблійне Товариство, 2003.- 112 с: іл.

Степовык Дмытро. Краткая история переводов Библии на украинский язык / Мыкола Жукалюк, Дмытро Степовык. - К.: Украинское Библейское Общество. - 2003. - 112 с: илл.

Степовик Дмитро. Українська ікона: Іконотворчий досвід діаспори. - К: Балтія друк, 2003. - 160 с: іл. Рец.: Никанорова О. Іконотворчість українців // Урядовий кур'єр. - Київ. - 2003. - 30 вересня; Приступко Н. Ікони з діаспори вперше експонувалися в українській столиці // Хрещатик. - Київ. - 2003. - 3 жовтня; Ґудзик К. Воскресіння душі прийде з Києва: У столиці відбувся міжнародний симпозіум, присвячений українській іконі // День. - Київ. - 2003. - 8 жовтня; Кривенко Г. Іконописне мистецтво: наше й нашої діаспори // Молодь України. - Київ. - 2003. - 9 жовтня; Остапа С Мистецтво іконографії вчора, сьогодні // Демократична Україна. - Київ. - 2003. - 17 жовтня; Іконописне мистецтво діаспори // Голос Православ'я. - Київ. - 2003. - № 20. - Жовтень; Дорошенко Ю. Іконотворчий досвід діаспори в одній книзі // Без цензури. - Київ. - 2003. - 19 грудня; Креховецький Я. Відбувся симпозіум з іконографії діаспори // Новий шлях. - Торонто, Канада. - 2003. - 30 жовтня; Мушинка М. Ікона Пряшівщини на Київському міжнародному симпозіумі // Дукля. - Пряшів, Словаччина. - 2003. -  № 6. - С 43, 44.

Степовик Дмитро. Яків Гніздовський: Життя і творчість. - К.: Видавництво ім. О. Теліги, 2003. - 224 с: іл. Рец.: Петренко Є. Справжність // Українське слово. - Київ. - 2004. - 28 січня; Герець М. Поки живу - борюсь, поки борюсь - надіюсь // Свобода. - Парсиппані, США. - 2004. - 21 травня; Авраменко О. Велич Якова Гніздовеького // Українське слово. - Київ. - 2004. - 13 липня.

Степовик Дмитро. Іконологія й іконографія. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2003. - 374 с: іл.

Степовик Дмитро. Pater Noster: Каталог виставки давніх: українських ікон із збірки Ігоря Панамарчука. - К: Міністерство культури і мистецтв України, 2003. - 40 с.: іл.

Степовик Дмитро. Іконологія і іконографія. - Вид. 2-ге, доп. - Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2004, - 382 с: іл. Рец.: Дорошенко Ю. Підручник з ікони // Без цензури. - Київ. - 2004.-1 липня.

Степовик Дмитро. Історія української ікони X-XX століть. - Вид. 2-ге, стереотипне. - К.: Либідь, 2004. - 440 с: іл. Рец.: Левицька Г. Нові іконознавчі книги професора. Степовика // Народна газета. - Київ. - 2005. - 10 серпня.

Степовик Дмитро. Сучасна українська ікона: 3 іконотворчості Христини Дохват. - К: Мистецтво, 2005. - 304 с: іл, Рец.: Левицька Г. Нові іконознавчі книги професора Степовика // Народна газета. - Київ. - 2005. 10 серпня; Бек М. Сучасна українська ікона // Свобода. - Тернопіль. - 2005. - 30 липня; Левицька Г. З нових видань // Америка. - Філадельфія, США. - 2005. - 13 серпня; Бек М. Книга про сучасну ікону // Мандрівець. - Тернопіль. - 2005. - № 4. - С. 37, 38; Левицька Г. Іконознавчі книги Дмитра Степовика // Літературна Україна. - Київ. - 2005. - 15 грудня.

Степовик Дмитро. Патріарх Мстислав: Життя і архіпастирська діяльність. - К: Мистецтво, 2007. - 448 с: іл. Рец.: Рудюк Д. Монографія: про патріарха Мстислава // Голос Православ'я. - Київ. - 2007. - №12. - Червень; Рудюк Д. Життєпис для нинішнього і прийдешнього поколінь // Культура і життя. - Київ. - 2007. - 11 липня; Рудюк Д. Монографія про патріарха Мстислава // Свобода. - Парсиппані, США. - 2007.- 3 серпня; Віценя Л. Слово про патріарха // Зоря Полтавщини. - Полтава. - 2008. - 23 квітня; Жовнір Н. Бог особливо любить нашу землю // Полтавська громада. - Полтава. - 2008. - 25 квітня; Александрова Т. Полтавці вшанували святішого патріарха Мстислава // Полтавський вісник. - Полтава. - 2008. - 25 квітня; Александрова Т. Патріарх Мстислав - духовний лідер української нації // Вечірня Полтава. - 2008. - 30 квітня.

Степовик Дмитро. Пробуджені царівни Якова Гніздовського. - К.: Атлант, 2007. - 64 с: іл.

Степовик Дмитро. Українська християнська абетка: Книга для читання з християнської етики. - К.: Грані-Т, 2007. - 80 с; іл.

Степовик Дмитро. Історія української ікони X-XX століть. - Вид. 3-тє, стереотипне. - К.: Либідь, 2008. - 440 с: іл.

Степовик Дмитро - автор тексту й упорядник. Українська ікона у просторі й часі (Відеозапис).  Компакт-диск (CD-ROM). - Електронний ресурс. -  Музичний супровід Тараса Миронюка. - 350 зразків ікон. - Міністерство культури і туризму України, 2008.

Степовиик Дмитро, Ліричне імпресіо Олекси Булавицького. - К.: Софія-А, 2008. - 11.2 с: іл.

Степовик Дмитро. Мистецтво ікони: Рим, Візантія, Україна. - К: Наукова думка, 2008. - 466 с: іл.

Iсторія Вишгородської ікони Богородиці - свідчення традиційного євразійського святокрадства

Як подарована Константинополем Києву візантійська ікона ХІ століття стала «русской святыней»?

Дмитро СТЕПОВИК, доктор мистецтвознавства, доктор філософії, доктор богословських наук, професор, академік АН вищої школи України

Якщо виходити з тієї позиції, що держави, покликані Богом ширити віру Христову по всьому світу «аж до краю землі» (Дії святих апостолів, 13:47), то розпад таких величезних християнських могутніх держав Середньовіччя, як Візантія, Священна Римська імперія, Київська Русь, Іспанська, Британська, Французька, Португальська колоніальні імперії, виглядає аномалією. Узяти хоча б для прикладу Візантію. Ця імперія, ставши ще в ІV столітті (за Костянтина Великого) християнською, сприяла християнізації низки народів Закавказзя, Близького Сходу, Балканського півострова й нашої Київської Руси-України. І раптом у середині ХV століття, конкретніше 1453 року, вона була буквально розчавлена, залита кров'ю невірними - завойовниками-турками, далекими від християнства, як небо від землі. Де тут логіка? Чому Бог таке допустив?

Бог має багато таємниць і не конче ділиться ними з грішниками. Але ми можемо аналізувати і реально, а не віртуально, зрозуміти Божу справедливість: в усякій імперії гніздиться зло тиранії й насильства, тому вона не здатна ширити християнство з любов'ю, заповіданою Богом. Якщо читач навіть не є істориком, але має якесь розуміння історії, то нехай простежить, що чинили монархи названих імперій із малими народами, яким дали, за дорученням Бога, Христову віру? Терпіння Бога щодо тих безчинств увірвалося, й він допустив їх кінець разом з імперіями. Ми, українці, повік будемо вдячні Візантії, що вона позитивно вплинула на княгиню Ольгу та її онука Володимира Великого у справі прийняття Христової віри ними особисто, а відтак усього народу нашого. Ми з благоговінням передали відразу цю спасенну віру кривичським племенам (нинішнім білорусам) та угро-фінським племенам Півночі й Сходу. Але що сталося після Хрещення 988 року? Не допущено до митрополичого престолу в Києві жодного русича-українця. Двоє були обрані - Іларіон у середині ХІ століття, Климентій Смолятич - у середині ХІІ століття. Греки домоглися усунення обох, бо «грецьку віру» (так вони називали православ'я) мали очолювати по всьому світу тільки грецькі архієреї, а не «варвари». В Русі-Україні греки на посадах київських митрополитів зайнялися своєю звичною справою: торгували єпископськими хіротоніями, різними призначеннями та сіяли інтриги між князями, княжатами й боярами, маючи від цього чималий зиск, бо кожний претендент на київський князівський престол мав щось їм дати.

Греки привозили з Константинополя ікони, наперед оповиваючи їх зворушливими легендами. Усі привезені на Русь ікони неодмінно трактувалися як чудотворні. Такі ікони, як Богородиця Пирогоща (Піргос), Печерська Успенська ікона, Вишгородська ікона Ніжності та інші увійшли в обіг давньої української літератури та літописів. Печерський патерик, пам'ятка української літератури середини ХІІІ століття, містить декілька новел на теми «давання» греками ікон нам. Від початку цих «давань» до написання Патерика минуло понад 200 років, але оповідки з усної традиції міцно увійшли в писемну літературу - і про це подбали греки, щоб нав'язати думку, ніби без них Київська Русь як християнська держава нічого не значила ¹. Грецьке засилля тривало і за сумної доби втрати Київською Руссю державності після нападу Батия, і свідченням того є те, що новели в Патерику починаються не із заснування монастиря, не з преподобних Антонія й Феодосія Печерських, а з будівництва Успенського собору, приїзду грецьких архітекторів та малярів ікон ².

У новелі Патерика про прибуття царгородських малярів у Київ за ігумена Никона мовиться, що греки дбали не про благоліпність святих образів, а про гроші, які їм мали платити. Кажуть ігуменові: «Постав нам суддів, бо хочемо судитися. Нам показано малу церкву, і ми перед багатьма свідками уклали наш договір. А ця церква дуже велика. Ось заберіть собі ваше золото, а ми повернемося до Царгорода» ³. Коли ж їм було роз'яснено, що їхні претензії необґрунтовані, то «вони передали також мозаїку, що її були взяли з собою на продаж, і прикрасили нею святий вівтар» ⁴. Цей і багато інших прикладів свідчать, що єлейні розмови про дарування нашим предкам «грецької віри», про подаровані ікони й інші освячені речі - неправдиві. Воно було не так, бо все розраховувалося - й плата була велика: незалежність нашої середньовічної держави Київська Русь.

«Доки існувала Візантійська імперія, її патріархи й клір у вирішенні будь-яких національних питань були абсолютно безапеляційними: всі християни, незалежно від місця проживання, однозначно вважалися підданими імператора. Митрополити, прислані з Константинополя, були в політичному сенсі виразниками грецької політики. Призначені патріархом, вони часто-густо навіть не знали мови своєї пастви... Греки не розуміли бажань та традицій місцевого населення й навіть не надто схильні були вірити у його нові християнські святині» ⁵.

Засилля греків, явна й прихована пропаганда ними думки, що все руське меншоварте відносно грецького, спонукали представників юного й не зовсім досвідченого київського християнства просити греків привозити з Візантії їхні святині, якщо вже українські викликають у них недовіру. Треба сказати, що нічого не дарувалося, лише продавалося, і то за ціни, вищі за собівартість. Точних обставин появи у Вишгороді візантійської ікони Ніжності сьогодні з'ясувати не вдається, хоча про цей твір сакрального малярства існує значна література ⁶. Судячи з першоджерельних фрагментів цієї ікони, а це лишень обличчя Богородиці Марії та Христа Дитяти (усе інше не зовсім вдало домальовано в ХV та XVI століттях), - ікона створена в Константинополі, ймовірно доволі здібним, талановитим малярем Студіону - найбільшого константинопольського монастиря, де була потужна майстерня для виготовлення ікон й ілюмінування (розмальовування фарбами) рукописних книжок. Монастир і малярня в ньому були під безпосереднім патронатом імператорів та патріархів. Звідси бралися ікони й інші високовартісні мистецькі вироби для вручення гостям, які приїздили до столиці, або для продажу за кордон, часто - для підкупу й «задобрювання» можновладців, через посередництво яких гендлярськи налаштовані візантійські греки прагнули здобути для себе якісь вигоди.

Майбутня Вишгородська ікона Богородиці Ніжності була намальована в Константинопольському монастирі Студіон невдовзі після приходу до влади першого імператора династії Комнінів - Олексія Комніна -1081 року. Він був молодий, рішучий, освічений і правив державою 37 років (1081-1118). При ньому дуже активізувалася дипломатична діяльність візантійського двору, тож для вручення раритетів послам інших держав потрібні були гарно намальовані ікони. Особливу увагу Олексій Комнін звернув на потужну заморську сусідку - Київську Русь-Україну, з якою у Візантії була давня конфліктна ситуація за право володіти Кримом і Балканами. Олексій вступає в ділові зносини з енергійним київським князем Володимиром Мономахом, який прийшов до влади в Києві в останні роки імператорства Олексія й правив 12 років (1113-1125). Між Комнінами й Мономаховичами налагоджуються навіть родинні зв'язки: молоді аристократи обох держав одружуються, дістають вотчини, дари ⁷.

Правомірно припустити, що саме на початку ХІІ століття ікона Богоматері Ніжності передається до Києва - як придане княжні з роду Мономаховичів, яка виходила заміж за Ісака - молодшого сина імператора Олексія Комніна. Ікона сповнена ніжної любові матері, тож тут міг приховуватися натяк юній княжні: так само кохати судженого царевича. Можна з великою долею вірогідності припустити час прибуття ікони до Києва: друге десятиліття ХІІ століття. Вона не одразу була перенесена у Вишгород, де містилася заміська резиденція київських князів і була їхня домова церква святих Бориса і Гліба. Найвірогідніше місце перебування візантійської святині - митрополичий собор святої Софії. Бо якби вона перебувала в Печерському монастирі, про неї напевне було б згадано в Печерському Патерику.

Вважається, що 1136 рік - час перенесення ікони у Вишгород ⁸. Це час князювання Ярополка Володимировича - сина Мономаха. Тож допоки державою правили Володимир Мономах і його сини Мстислав, Ярополк та В'ячеслав, при іконі сталося багато чуд, зцілень, порятунків міст держави, насамперед Києва й Вишгорода, від набігів і пограбувань своїх та чужих грішників. Ці благодіяння, які відбувалися при іконі, викликали великий паломницький рух до Вишгорода. Сила молитви біля ікони засвідчена швидким виліковуванням поранених на війнах, оживленням утоплених, чудесним поверненням вкраденого майна, а найбільше - видужуванням від різних хвороб тих, хто сердечно й щиро, з вірою молився Богу.

Під дією ікони зростала віра посполитих людей. Згадували доброту й чуйність Володимира Мономаха, при якому чудотворна ікона прибула на Русь-Україну. Автор Іпатіївського літопису називає Мономаха прихильним до митрополитів і єпископів, до ченців-чорноризців, причому князь навіть не засуджував грішників - п'яниць, блудників, а вимагав від них покаятися й виправитися. Популярність Вишгородської ікони пов'язувалася з популярністю Мономаха, його синів. Великий князь хоч і мав грецьке прізвисько Мономах, тобто Самодержець, Самоправець, але був до простолюддя добрий, дбав про добробут народу, не йшов із метою грабунків у чужі землі. Після його упокоєння 1125 року літописи відзначали, що він був благовірний, христолюбивий, великий, чудний, святий і добрий. Він освятив землю Руси-України, пускаючи на неї проміння, наче сонце. Слава про нього пішла по всіх усюдах, і весь народ плакав за ним, як діти за батьком чи матір'ю ⁹.

Не лише чуда при іконі, а й її визначні мистецькі риси, глибока духовно-психологічна насиченість сприяли популярності Вишгородської ікони в усій Київській державі. Незважаючи на те що ікона Ніжності візантійського константинопольського малярства перебувала на Русі-Україні близько двадцяти років, а потім була силоміць забрана з Вишгорода, вона упродовж віків, аж до сьогодні, користується унікальною популярністю й незмінно вважається чудотворною, навіть у копіях, й українською національною святинею - без огляду на те, як її називають ті, хто її викрав з Руси-України. Причина цього - духовний зміст ікони та її визначні малярські достоїнства в рамках візантійського комнінівського стилю. Без пізніших домальовок на іконі, як вона виглядає тепер, є лики Богородиці й Христа. По них можемо судити про всю ікону. Цікаво, що лики обох святих доволі світлі, без смаглявості й коричневості, які пізніше стали ледь не нормою для пізньовізантійських та московсько-суздальських ікон. Колір ликів золотисто-рум'яний з кораловими та помаранчевими відтінками. Характерними рисами комнінівського стилю письма є малі вуста Марії, прямий тонкий ніс, очі без означення зіниць, опущені, ніби набряклі від сліз, повіки, тонкі брови, а також смужки на її шиї. Лик Христа Дитяти світліший за Маріїн, наче освітлений не зовні, а зсередини. Його губки стулені для поцілунку матері. Лівою ручкою Ісус обняв за шию матір і міцно притискається до її щоки.

Глибинна сила почуття, яка так зворушує глядача, виражена в поглядах обох. Це тихі безмовні погляди й водночас вельми промовисті. Син і мати не дивляться одне на одного. На очах Марії тому й не окреслені зіниці, що її погляд звернений у безмежність - в цьому погляді злилися разом молитва, надія й скорбота. Вона любить, знаючи, що колись космічне зло, вселене в людей, брутально перерве цю любов. Знає про це й Син. Люблячи матір, яка дала Йому тіло, малий Христос звернув погляд до небесного Отця - джерело Ісусової Божеської іпостасі... Лише двоє облич, що злилися в ніжній любові, а як багато вимовлено в них зі святих євангельських істин!

Московські домальовки тла ікони й близько не мають достоїнств оригінального візантійського малярства. Воно й не дивно, адже про разючу непрофесійність тамтешнього малярства в Середньовіччі є чимало свідчень самих росіян, не кажучи вже про вбивчі оцінки іноземців, наприклад сирійського архідиякона Павла Алеппського, який з патріархом Антіохії побував у середині ХVII століття в московських краях ¹⁰. Так, іконописець московської Оружейної палати Йосип Владимиров писав своєму колезі, іконописцеві царських палат Симонові Ушакову, про загальну ситуацію з іконотворчістю на Московщині у ХVII столітті, порівнюючи її з дикунством: «Де ще можна бачити такі безчинства, які творяться нині тут? На чесне і премудре іконне малярство невігласи наводять ганьбу і приниження. А результати цього такі: скрізь по хуторах і селах дроворуби й бондарі розвозять ікони, намальовані абияк. Деякі не схожі на людські образи, а мовби з диких людей намальовані» ¹¹.

Не оминув Владимиров і так званих чорних дощок, якими колись пишалося і продовжує пишатися російське іконознавство через нібито його «дрєвность» і як знак російської «школи» ікони. Той же Владимиров писав, що для вигляду «дрєвності» ікони, ніби з диких людей намальовані, коптили в курних «ізбах», а в кого був димар, що на угро-фінських поселеннях було розкішшю, то і в димарях. І продовжував: «Де це знайшли таке правило, щоб на одну манеру, смагляво й темновидо, зображати святі обличчя? Не всі святі мали смагляві й висушені обличчя. Якщо деякі святі за життя, внаслідок нехтування тіла, й позбавлені були здорового людського вигляду, то після смерті, діставши вінець праведників, вони мали змінити свій вигляд на світлий і ясний, а грішники - на похмурий. Зрештою, численні святі за життя відзначалися незвичайною вродою: не зображати ж їх із темними обличчями... Коли великий серед пророків Мойсей прийняв на Синаї від Господа Закон, тоді сини Ізраїлеві не могли дивитися на обличчя Мойсея від світлості, яка була на ньому. Невже й обличчя Мойсея малювати похмурим і смаглявим?» ¹².

За такого стану, засвідченого самими росіянами, візантійська ікона не могла бути адекватно домальована по краях, що видно навіть неозброєним оком. Якби ікона була в одних руках, її, може, не треба було б так ґрунтовно домальовувати. Але її після вивезення на північ переміщали туди-сюди без належного забезпечення, видирали з рук у руки, тому вона й обсипалася. Та й злодій і зрадник Київської Руси Андрій Боголюбський, син Юрія Долгорукого, віз пограбовану святиню у Володимир-на-Клязьмі з Вишгорода через ліси й болота, причинив їй чи не найбільше зла. За звичаями всіх грабіжників, там її присвоїли, перейменували на «Владімірскую»; тож навіть до сьогодні премудрі російські мистецтвознавці ні словом не згадують її законної первісної назви. Декілька разів чудотворну ікону возили з Володимира-на-Клязьмі в Москву, повертали назад, знову брали в Москву; за влади більшовиків тримали її у Третьяковській галереї, а тепер вона у Кремлі, й то в не найкращому стані: розвалювалася на шматки, коли її спробував потримати в руках московський патріарх ¹³.

Щоб надати «законного вигляду» грабіжницькому вивезенню ікони зрадником-сепаратистом Андрієм, росіяни пишуть, ніби князь «спас» ікону від смути, що розгорілася в середині ХІІ століття між князями за опанування київського князівського престолу. Грушевський у своїй «Історії України-Руси» на базі літописів і багатьох документів спростовує цю фальш і вияскравлює справжні причини наїздів Андрія Боголюбського на Україну. Побачивши, що йому не світить трон у столиці, він вирішив знищити її й зробити новий центр держави на північному сході: «Він виріс на Поволжі, і Русь-Україна з її довгою історією, виробленими формами життя була для нього чужа і несимпатична. Він потайки від батька (Юрія Долгорукого. -  Д. С.) втік з Вишгорода у 1155 році до Суздаля, забравши з собою палладіум будущої Московської держави - Вишгородську ікону Божої матері, привезену з Візантії... Андрій змагає до того, аби знищити, понизити Київ, а бути сеньйором руських земель у своїм Володимирі. Він умисно руйнує Київ, і підірвавши тим його престиж, хоче надалі розпоряжати ним зі своїх ростово-суздальських країв, передаючи його підручним, другорядним князям. Се, правдоподібно, в результаті викликало б нові замішання, нові руїни Києва, але смерть заскочила Андрія і не дала розвинути йому свого плану до останку» ¹⁴.

Літописи згадували, що навіть монголи Батия не так жорстоко й несамовито нищили й руйнували Київ у середині ХІІІ століття, як «святий» Російської правоcлавної церкви Андрій Боголюбський зі своїми суздальськими бандитами грабував столицю і вбивав киян 1169 року. Грушевський писав: «Так 8 березня 1169 року, в середу другого тижня посту, союзники опанували Київ - і не дали йому помилування (Під «союзниками» Андрія Боголюбського Грушевський розумів напівдиких чорних клобуків, які вирізнялися неймовірною лютістю, тому їх узяв із собою в поході на Київ володимиро-клязьминський князьок Андрій Боголюбський. - Д. С.). Два дні грабили його їх війська, грабили весь город, Поділ і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю, і не було милосердя нікому нізвідки: церкви горіли, християн убивано, інших брали в неволю. Взяли багату здобич, церкви обдирали з ікон, книг, риз, і дзвони всі позабирали. Не раз брали Київ перед тим, але його брали досі претенденти, щоб сю столицю Руси собі присвоїти, при собі заховати. Тепер - його брав тяжкий ворог лише з тим, щоб його знищити, понизити, зруйнувати. Літопись мала право сказати, що сього ще ніколи в Києві не було» ¹⁵.

Певна річ, історія людства повна дикості, війн, грабежів. Але наука тому й наука, що тримається правди, ставить крапки над «і», називає речі справжніми іменами. Для Росії, напевне, є виняток: святокрад, злодій, убивця християн Андрій Боголюбський аж досі є героєм, а для їхньої церкви - навіть «святим». Малі й великі музеї Російської Федерації повні українських мистецьких та історичних раритетів: Вишгородська ікона - лише один із багатьох прикладів. Їхні архіви містять тонни документів з історії України. Ми знаємо, що сучасні Андрії Боголюбські нічого нам не повернуть. Та ми маємо бути свідомі, що там є багато нашого! І воно завжди буде нашим, навіть з умисно зміненими назвами, якщо ми твердо будемо знати походження та історію цих раритетів. Бо, як спокійно і впевнено написав Грушевський про Андрія Боголюбського, Боже втручання заскочило Андрія «і не дало йому розвинути свого плану до останку».

¹ Приселков Михаил. Очерки по церковно-политической истории Киевской Руси Х - ХІІ веков. - Санкт-Петербург, 1913.

² Степовик Дмитро. Історія Києво-Печерської Лаври. - Київ, 2001. - С. 18.

³ Великий Атанасій. Печерський Патерик або праведні Старої України: Давнє джерело староукраїнської духовности. - Рим, 1973. - С. 27.

⁴ Там само. - С. 27-30.

⁵ Жиленко Ірина. Святиня: Історія Києво-Печерської лаври ХІ - ХVII століть. - Київ, 2005. - С. 5.

⁶ Успенский А. И. Владимирская икона Богоматери в московском Успенском соборе. - Москва, 1902. Антонова В. И., Мнева И. Е. Каталог древнерусской живописи ХІ - начала ХVIII веков. Том 1. - Москва, 1963.

⁷ Грушевський Михайло. Історія України-Руси. ХІ-ХІІІ вік. Том 2. - Київ, 1992. - С. 115-116.

⁸ Український середньовічний живопис. - Київ, 1976. - С. 5.

⁹ Грушевський Михайло. Історія України-Руси. Том 2. - С. 120.

¹⁰ Путешествие антиохийского патриарха Макария в Россию в половине ХVII века, описанное его сыном Павлом Алеппским. Перевод с арабского Г. Муркоса. Выпуск 2. - Москва, 1897. - С. 148-149, 165-166.

¹¹ Владимиров Иосиф. Послание некоего изуграфа Иосифа к цареву изуграфу и мудрейшему живописцу Симону Федоровичу // Древнерусское искусство: XVII век. - Москва, 1964. - С. 33.

¹² Там само. - С. 58.

¹³ Анисимов А. И. Владимирская икона Божией матери. - Прага, 1928. Анисимов А. И. История Владимирской иконы в свете ее реставрации // Труды секции искусствознания Института археологии и искусствознания РАНИОНа. Выпуск 2. - Москва, 1923. - С. 93-107. Антонова В.И. К вопросу о первоначальной композиции Владимирской Богоматери // Византийский временник. - Москва, 1961. Выпуск 18. - С. 198-205. Степовик Дмитро. Історія української ікони Х-ХХ століть. - Київ, 1996. - С. 33.

¹⁴ Грушевський Михайло. Історія України-Руси. Том 2. - С. 191-192.

¹⁵ Там само. - С. 197.