imfe.jpg
  English
.
.

Сайти Інституту

Етнографія
.

МИКОЛА ОЛЕКСІЙОВИЧ ГРІНЧЕНКО

(05.05.1888 - 27.11.1942)

 

Микола Олексійович Грінченко  український історик-музикознавець, фольклорист, професор, педагог, критик й публіцист, музично-громадський діяч, педагог, Заслужений діяч мистецтв УРСР.

Микола Олексійович Грінченко народився 22 квітня (5 травня за новим стилем) 1888 р. в Києві. Отримав добру фахову підготовку  спочатку в Придворній співацькій капелі в Петербурзі (1897-1901 рр.), потім  у Київському музичному училищі Імператорського російського музичного товариства. Від 1918 р. творчий шлях Грінченка пов'язаний із Кам'янець-Подільським університетом, де він спочатку навчався, під керівництвом В. Пéтра написав дипломну роботу, а від 1921 р. був лектором історії музики. З 1922 р. М. Грінченко працював у Музично-драматичному інституті імені Лисенка в Києві: був професором історії української музики (з 1922 р.), ректором (з 1925 р.), згодом  став професором консерваторії. Працюючи в названих навчальних закладах, Грінченко зробив помітний внесок у становлення вищої музикознавчої освіти в Україні, уперше розробив і почав читати курс історії української музики в Кам'янець-Подільському університеті.

1920-ті рр. були й найбільш плідними щодо наукової діяльності М. Грінченка. Учений був членом президії Музичного товариства ім. М. Леонтовича (де очолював видавничий та, разом із К. Квіткою, науково-дослідний відділи), у 1929-30 рр.  співробітником Кабінету музичної етнографії ВУАН. Наукову й педагогічну діяльність Микола Олексійович органічно поєднував із критико-публіцистичною, був одним із найактивніших музичних критиків 1920-1930-х рр., відомим тоді музикантом-просвітителем, редактором журналу «Музика» (1923-25 і 1927) та «Української музичної газети» (1926 р.). Водночас він систематично виступав з популярними лекціями й радіопередачами по українському та всесоюзному радіо, працював у сфері масової музичної освіти. Від 1930 р. був завідувачем музично-художньої частини Радіоцентру, з 1935 р.  лектором Київської філармонії.

Водночас цей період збігається з початком переслідувань ученого. В атмосфері посилення апмувських позицій в українській музичній культурі 1928 р. він залишив посаду ректора й до 1934 р. працював у названому навчальному закладі проректором з навчальної роботи. У 1930-х рр. цей процес дістав логічне продовження: М. Грінченка було звинувачено в «буржуазному націоналізмі». У тих політичних умовах наслідком таких звинувачень став його арешт, позбавлення роботи, нігілістична критика творчого доробку науковця аж до 1938 р.

Останні роки життя, а саме в 1938-1942 рр., Грінченко працював завідувачем відділу пісенного фольклору, виконуючи обов'язки заступника директора Інституту фольклору Академії наук УРСР.

У 1942 р. в Уфі (де перебували в евакуації установи АН УРСР) Микола Олексійович за дорученням керівництва Академії розробив проект і очолив новостворений Інститут народної творчості і мистецтв (нині  Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України). Однак восени того самого року видатний учений після тяжкої хвороби пішов з життя.

Він залишив нащадкам велику музикознавчу спадщину, що загалом нараховує понад 100 праць у галузях історії української музики, музичної лексикографії, фольклористики, критики, публіцистики, педагогіки. Частину з них опубліковано, частина ж зберігається в рукописах в Архівних нгаукових фондах рукописів і фонозаписів ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України.

Найвідомішою з його розробок є «Історія української музики» (К., 1922). Поміж інших, написаних у різні періоди його життя досліджень: «Гайдамаки», «Останній твір К. Г. Стеценка», (1919), «М. І. Вериківський» (1925), «Левко Ревуцький» (1927), «Яків Степовий: Критико-популярний нарис» (Х., 1929), «Музична творчість Галичини», «Українська музика за останні 10 років» (обидві  1929), «Шевченко в народній пісенній творчості» (1939), «Чайковський і класики української музики  Лисенко, Стеценко, Степовий» (1940); опубліковані посмертно: «Микола Лисенко (1842-1942)» (1944), «Нарис історичного розвитку української народної музики» (1947); неопубліковані: «Матеріали до музичного словника», «Українська народна пісня в творчості російських композиторів-класиків ХIХ ст.» та ін.

У сукупності музично-історичних розробок М. Грінченка було підсумовано наявну на той час емпіричну базу, що поступово накопичувалась у різних галузях національної музикознавчої думки впродовж зазначеного часу. М. Грінченко зробив найбільший внесок у наукову лисенкіану на початковому етапі її становлення. Він першим створив панорамні нариси історичного розвитку провідних тоді жанрів української музики  опери, а також солоспіву, на його дослідження спиралися праці з цієї тематики наступних поколінь українських музикознавців, передусім О. Шреєр-Ткаченко, а ще пізніше  Т. Булат. Микола Олексійович здійснив панорамні огляди музичної творчості Східного й Західного регіонів України, одним із перших цілісно розкрив музичну культуру 1920-х рр., написав нариси, присвячені творчості К. Стеценка, Я. Степового, М. Вериківського, Л. Ревуцького, С.Людкевича, П. Сениці та ін. Поряд із Д. Ревуцьким створив найповнішу в першій половині ХХ ст. джерельну базу для дослідження теми «Шевченко і музика»  винятково важливу для осмислення української музики як національно специфічного феномену.

Глибокий знавець музичного фольклору проф. М. Грінченко був головним організатором етнографічного ансамблю кобзарів, а в 1939 р. в Києві при Інституті українського фольклору  Республіканської наради народних співців і кобзарів. Крім того, Микола Олексійович  автор кількох музичних творів, а також видатним педагогом, входив до журі конкурсів, олімпіад, до складу художніх рад театрів, філармонії, працював в університеті музичної культури, тривалий час (1921-32 рр.) був членом Київської міської ради. На сучасному етапі особливо рельєфно вимальовується роль М. Грінченка як одного з тих подвижників української науки, які піднесли її до європейського рівня.

 

М. Гайдай