ФІЛЬМОВІ КОНЦЕПТИ І ЖИТТЄВІ РЕАЛІЇ

В Одесі завершив роботу міжнародний кінофестиваль 

Головну нагороду цього фестивалю присуджують глядачі - шляхом голосування опісля кожного сеансу. Месидж зрозумілий: діагностуються масові уподобання. Відтак Гран-прі 7-го ОМКФ присуджено британській режисерці Чаніі Баттон за фільм «Хто палає, палає, палає...» («Burn, Burn, Burn»). Двом подругам адресовано заповіт їхнього померлого друга - здійснити подорож його улюбленими місцями Англії, Ірландії та Шотландії. Вони і їдуть - разом із тим самим другом, який оселився в ноутбуці і звідтам керує і коментує усе побачене. Філософська трагікомедія. Поле буття розширюється, пам'ять здобуває нові виміри і нові можливості фіксації.

Як виглядає на цьому тлі українське кіно, якого на Одеському фестивалі було дуже багато? Кілька програм, передусім конкурсних, а в спеціальній секції Film Industry Office (тут відбулися презентації нових кінопроектів, семінари, дискусії) можна було познайомитися із завтрашнім днем вітчизняної кіноіндустрії. Фільм «Гніздо горлиці» Тараса Ткаченка (історія буковинки, що виїздить до Італії на заробітки, тим самим руйнуючи своє сімейне гніздо) високо поціновано професійним співтовариством (журі визнали стрічку кращою у національному конкурсі) і глядачами - картина не набагато програла в голосуванні публіки переможцю. Приватне життя відтворено за допомогою тонкого психологічного мережива, зітканого із почуттів і мислеобразів.

Заслужених компліментів удостоєно й інший український фільм - «Моя бабуся Фані Каплан» Олени Дем'яненко. Сюрреальна історія замаху на Владіміра Леніна наповнена багатьма психологічними колізіями, збагаченими оригінальністю буттєвого концепту. Останній просуває глядача до розуміння сутності революційних авантюр, в контексті яких народ уявляється лишень «біомасою», а сама революція - полегшеним варіантом полювання на людей (нехитра, але виразна літературно-фільмова паралель із зайцями, яких нібито рятує «дєдушка Мазай»).

Національний конкурс короткометражних фільмів явив нам ціле гроно імен, за якими майбутнє нашого кіно. «Золотий Дюк» розділили між собою дві картини: «У Манчестері йшов дощ» режисерів Валерії Кальченко і Антоніо Лукича і «Цвях» Філіпа Сотниченка. В обох випадках спостережено прагнення до осмислення життєвих реалій через власні авторські ресурси, через матеріал, який прозирається і через традиційні конструкції, і через нові, замішані на прагненні побачити життя очудненим і дистанційованим у часі й просторі. Спеціальні дипломи журі Національної конкурсної програми отримали роботи «Панорама» Юрія Шилова і «Дідочок» досвідченого Володимира Тихого (остання стрічка є оригінальним потрактуванням певної фольклорної сюжетики). А приз журі міжнародної кінопреси (ФІПРЕССІ) дістався картині «Дім» Ірини Цілик.

На мою суб'єктивну думку кращим серед короткометражок був фільм Станіслава Битюцького «24». 38-хвилинна стрічка практично вся утоплена в нічні сутінки. До того ж обрано оптику, яка створює сновидчий ефект. Двоє молодих людей, він і вона, народжені 1991-го, на Сході України. Тепер вони в Києві, нічна розмова про речі глибинні, багатошарові... Нове покоління народжується на наших очах, воно в пошуках інструментів самоосмислення, самопошуку. Фестивалі для того й вигадані, аби відкривати нові таланти, давати їм вихід у великий світ кіно...

Кращим фільмом кінофестивалю за версією журі стала румунська картина «Незаконні» («Illegitimate») режисера Адріана Сітару. Типовий, можна сказати, представник румунської «нової хвилі», мода на неї все ще не відійшла. Загострена соціальна колізія, протистояння батька і дітей, які (двійнята) не вигадали нічого кращого, як зачати дитинку.

Серед іноземних фільмів одним із найпомітніших фільмів було «Вітання з Фукусіми» німкені Доріс Деррі. Розалі Томасс і Каорі Момої визнані професійним журі кращими акторами. Історія про те, як, зазнавши катастрофи в особистому житті, молода німкеня з відчаю їде на край світу, в Японію, у Фукусіму, що зазнала спустошення від природного катаклізму, доповненого смертоносними викидами атомної електростанції. У підсумку вона допомагає немолодій японці, що втратила все, повернути собі ґрунт під ногами, а власне й сенс життя. Напрочуд зворушлива і багата на прояви людського кінострічка.

До речі, одним із завдань Одеського фестивалю є встановлення комунікації між кіноіндустріями різних країн. Головним чином йдеться про українських продюсерів, яким конче потрібні кошти та інші ресурси іноземних кінокомпаній. То ж не дивно було побачити, як продюсери «Гнізда горлиці» Андрій Суярко і Володимир Філіпов розвивають досвід співробітництва з італійськими колегами у новому проекті «100 прелюдій», до якого запрошено режисерку Олександру Пешетту. Історія про українську віолончелістку Мару, що приїздить до матері в Італію, аби продовжити навчання в консерваторії... Презентація проекту відбулася в рамках роботи кіноіндустріальної секції, уже згадуваній Film Industry Office.

Загалом секція працювала доволі продуктивно й цікаво. Скажімо, великий інтерес викликав семінар «Аудіовізуальні індустрії країн Східноєвропейського партнерства: можливості розвитку». Представники кількох національних індустрій обговорили можливі шляхи розвитку і партнерства. Було запропоновано створити інституцію, яка би могла сприяти (організаційно та фінансово) фільмовиробництву у наших країнах. «Так, це важливо, - прокоментував ідею голова Держкіно України Пилип Іллєнко. - Одначе найважливіше постійно зустрічатися у подібному форматі задля створення режиму постійного співробітництва...».

Одеський фестиваль дарував чимало надій на те, що українська кіноіндустрія розвивається і за два-три роки набуде необхідної потужності.

Сергій Васильович Тримбач, старший науковий співробітник відділу екранно-сценічних мистецтв та культурології ІМФЕ ім.М.Т.Рильського НАН України, голова Національної спілки кінематографістів України

На світлинах кадри з фільмів «Гніздо горлиці» (актриса Римма Зюбіна) та «Моя бабуся Фані Каплан» (у головній ролі Катерина Молчанова)