Лідія Артюх

До історії постів в Україні

Поняття "піст" існує не лише в українському побуті. Піст притаманний багатьом народам з різноманітними віруваннями й релігіями, традиціями й уподобаннями. У харчуванні це -  встановлена звичаєва заборона на споживання м'яса, яєць і молочних продуктів.  Із продуктів тваринного походження виняток робиться, подекуди, тільки для риби. У ісламі, наприклад, головний піст -  Ураза. Під час Урази протягом цілого місяця від сходу до заходу сонця магометани (окрім малих дітей і тяжко хворих) утримуються від будь-якої їжі, навіть від пиття води, не говорячи вже про інші напої та про куріння тютюну. Тому навіть не мусульмани з етичних міркувань намагаються делікатно відмовлятися від прийняття їжі в присутності мусульман, коли ті тримають Уразу. В іудейській релігії також існують громадські пости - жалобні чи покаянні.  Звичайно, пости у різних народів з різними релігійними віруваннями мали своєрідність.

У харчових традиціях українського народу так само чимале значення завжди мало постування. Звернімося до історії й етнографії цих звичаїв, їх розвитку й побутуванню в наш час.

Для періоду раннього християнства на Русі найвиразнішими з харчових заборон стали пости - часові обмеження у споживанні їжі, тобто утримання від певних видів їжі протягом певних днів, тижнів чи місяців.  Постування як усмиріння плоті було набільш характерним для блаженних іноків, пустельників, печерників, і взагалі ченців. Деякі з них навіть отримували почесне прізвисько - "постник": "...Бысть первый Дамиан презвитеръ. Бяше таковъ постник, яко разве хлеба и воды ничто не ядяше до дьне смерти своея"[1]; "С ними и Пиминъ, блаженный Постник въ един день  скончался"[2]. У Молінні Данила Заточника є звернення до мирян: "Но егда веселишися многими брашны, а мене помяни, сухъ хлебъ ядуща; или пиеши сладкое питие, а мене помяни, теплу воду пиюща от места незаветрена, егда лежиши на мягких постелях под собольими одеялы, а мене помяни, под единым платом лежаща и зимою умирающа, и каплями дождевыми аки стрелами сердце пронизающе"[3].

Для мирян-неофітів у релігійних поученнях широко пропагувалися пости. Мабуть, не так легко було пристосувати церковний календар до традиційних звичаїв, а також смаків і уподобань руського люду, якщо і у ХІІ-му, і в ХІУ-му ст. ще постійно зустрічаються такі настанови: "Да всякъ хрестиянинъ поститься въ среду и в пятокъ, бельци отъ мясъ, а черньци отъ сыра» (Х11 ст.); або скрушно констатується: «Въ кии день причтется, в тои день да ядять мясо, дондеже и до Васильева дни, не удержимо есть» (ХІУ ст.)[4]. Феодосій Печерський, научаючи князя Ізяслава остерігатися «латинських єресів» (католицьких), наставляє: «Вера их зла и закон их нечист есть... В пость мясо ядять... Первыа же недели великаго поста въ вторникъ пущают мяса, и мнихы их ядят лой, в субботу же постяться»[5]. У єзуїтській пародії кінця ХУ1 ст. про клопотання литовського митрополита до св. Петра декларується як велика чеснота: "В середу капусту з грибами споживав"[6].

Ще не повністю усталилися терміни головних постів, оскільки у Києво-Печерському патерику (як відомо, його написання відносять до початку ХІІІ ст.) є згадка про 40 днів Великого посту, тобто 6 тижнів: «И егда приспеваше великый постъ, тогда храборъ Христовъ Феодосие всех земных вещей гнушашеся, съвъкуплениа отлучашеся, исхожаше от братии и в печере единъ затворяшеся, и тамо всю четверодесятницу пребываше и единъ къ единому молитвою беседоваше»[7]. Щоправда, в документі не вказується, чи включався до терміну Великого посту Страсний тиждень. Проте, і в   єзуїтській пародії кінця ХУ1 ст. так само зустрічаємо згадку про шеститижневий  піст[8].

У документах ХІ-ХУ ст. нерідко зустрічаються згадки про Великий піст: "Предъ великымъ заговением» (1314 р.), «Въ великии постъ на средохрестнои недели» (1442 р.) та ін.; про Пилипівський передріздвяний піст: «Заговевъ въ Рождественое говение» (1471 р.), «На Филлипови запуски» (1440 р.); і навіть Петрівку: « Приехал во Псковъ на Петрово заговенье» (1395 р.) [9] і Пилипівку: «А писана грамота вь Львове, в неделю на каноне Филипа»[10]. Згадується і Масляна як Сиропуст - «запуск сырныи»[11], коли харчові обмеження стосувалися лише м'ясних страв  і продуктів, але цілком віталося споживання молочних.

І в пізніших документах, особливо літописах, від постів відлічували час: « козаки почали - наступовав пост Петров», «уступили ляхи аж под Збараж місто..., а козаки за ними здалека, чекаючи конца посту Петрова»[12]; «Козаки саме святкували м'ясопуст"[13]; "Прислан стольник от его царского  величества...по Петра Дорошенка, бившшего гетьмана, у  великий пост, и оного попровадил на Москву"; "О масляници вийшовши, орди великіє шкоди починили"[14]. Самійло Величко, вихваляючи щедрість  Івана Мазепи (1686 р.), пише, що «на доказ своєї ласкавості до низового війська виправив на Запорожжя перед Пилипівськими запусками подарунку на всі січові курені по 100 золотих, по кухві горілки і по 10 бочок на кожен курінь всілякого борошна, зібраного з Ворсклових гребель»[15].

Прочанин і письменник Василь Григорович-Барський писав про частування мандрівників до святих місць у Відні: "Там кожен з нас одержав окреме ліжко з великою подушкою, напханою соломою, а порядок тут такий: у полудень дають страву одну, але багато, і ніколи не пісну, ввечері - по окрайцю хліба і по однаковій чаші вина; хоч дехто з мандрівників їв те, що давали, але ми - ні, лише ввечері брали хліб та вино (у нас саме був тоді святий Петрів піст), і тим, що Бог послав були задоволені"[16].

Український письменник Іван Вишенський, виправдовуючи ченців, котрих засуджували миряни за нестриманість у питві та їжі на свята, відповідав на це: «Тому неборакові в місяць раз випаде напитися й то не перебираючи, а що знайде, гірке або квасне пиво а чи мед, то і хлебче, аби тільки наситити й утішити ту поганку-утробу, а наситившись, терпить, у келію влізши, доки йому друге таке свято трапиться. А в тебе як середа - Різдво череву, а як п'ятниця - Великдень"[17].

Неоднаковими були вимоги щодо суворості постів у мирян і в ченців. Сірійський мандрівник християнин Павло Алеппський, син патріарха Макарія, неодноразово зауважував скудність монастирської трапези у піст у середині ХУ11 ст.: «Подали обід з пісних страв, бо це було в понеділок, в котрий вони не їдять риби»; «Ми сіли за трапезу: за нею не було нічого, окрім мочених турецьких бобів, квасолі, звареної без олії, схожої на горох, шинкованої капусти з водою і сіллю, котра заготовляється на весь рік, і більш нічого. Олію й вино ... споживають тільки по суботах і неділях. Але вони п'ють яблучну воду"[18]. Можливо, архідіакон мав на увазі яблучний квас або розведений яблучний оцет. У Густинському Троїцькому монастирі мандрівників здивував аскетизм місцевих отців церкви: "Щодо отців монастиря, то перед кожним з них поставили тарілку каші з олією і більше нічого. Такий у них звичай. Ніхто не їсть вишуканих наїдків, окрім приїжджих і "поклонників". На іншому столі подавали м'ясні страви для "поклонників" і наших служителів із мирян"[19].

Звичайно відрізнявся пісний стіл у аристократії і в простого люду. У перших на столах не переводилися делікатеси: осетровий кав'яр, морська й річкова риба, риб'яча печінка та інші присмаки. Готували, наприклад, страву з бобрового хвоста. Оскільки він мав покриття, схоже на риб'ячу луску, його, начебто, можна було вважати за "пісну" страву. Незаможний люд обмежувався борошняно-круп'яними наїдками і овочевим варивом, а білковий голод втамовував переважно грибами, менше - рибою власного улову. Рибу для постів заготовляли на запас: солили в діжечках, сушили і в'ялили. Кав'яр  з річкової чи озерної риби у народі вважали за делікатес для святкового столу, його солили в риночках, попередньо позбавивши від зовнішньої плівки.

Ще у середині Х1Х століття заварювали замість чаю духмяні й цілющі трави і пили їх без цукру, бо вважали, що у піст вживати цукор -  гріх. Для цього вигадали історію, начебто цукор  виготовляється із перепалених кісток здохлих тварин. Але вже на рубежі Х1Х - ХХ століть цей забобон було забуто, і цукор почали  вживати навіть у піст. До Х1Х століття широко споживали мед, медову ситу, медовий квас і медовуху - напій на зразок пива, але на основі меду, а не ячмінного солоду. І медовий квас, і медовуху дозволялося пити навіть у піст.

У піст заборонялося вживання спиртних напоїв і нерідко хмільного меду. Виняток для світського побуту робився тільки на великі свята. Д. Яворницького, що працював  з інформаторами, котрі ще пам'ятали запорозьку старовину, в гостях у діда Дмитра Бута частували різною стравою, «котра складалася із цілих шести перемін, починаючи з борщу і закінчуючи медом»[20].

Мед як пивний напій у Х - Х111 ст. варили у «переварах» - чанах, в яких варили також і пиво, і які служили, крім того, ще й мірами: «Творяше празникъ великъ, варя 300 проваръ меду» (996 р.)[21]. Жоден бенкет, жодне свято чи урочистість не обходилися без меду.  Розповідаючи про смерть і поминки князя Федора Святославовича, літописець з гіркотою зауважує: "Сватба пристроена, меды изварени, невеста приведена, князи позвани» (1233 р.)[22].  Ольга, влаштовуючи тризну за чоловіком, вимагала від винуватців-древлян "пристроити меды многи в граде идеже оубисте мужа моего да плачюся над гробом его, и створю трызну мужю своему. Они же то слышавше съвезоша меды многи зело и възвариша" (945 р.)[23].

Мед був обов'язковим напоєм на кожній учті і у князів, і в монастирях[24] , мед давали пити навіть малим дітям[25] , і тільки в піст церква суворо обмежувала його вживання: "Нъ всяко сами ся въздержите отъ всего, и детем не даите медоу пити во все говение" (Х11 ст.)[26].

Російський археолог О. Арциховський наводить церковне поучення у Кормчій Х111 ст., де встановлювався регламент вживання м'яса, риби, молока і рослинної їжі згідно пісних і скоромних днів. Для м'ясоїду нормою є "меду по 3 чаши в неделю", а для пісних днів - "меду не пий во все говенье, токмо егда рыбице еси, по чаше испивай». З цього він робить висновок, що рибу готували в такий спосіб, що її доводилось запивати медом[27]. Це хибне твердження. Просто  не в усі пісні дні дозволялося їсти рибу навіть мирянам. А в ті дні, коли риба допускалася, можна було також пити і заборонений в інші дні мед.

Постування поступово входило у ранньохристиянський побут, але закріплювалося  надовго і стабільно й існувало до ХХ ст.  Навіть у ХУІІ ст. французький інженер, автор знаменитого «Опису України, Г.Л. де Боплан відзначав, що козаки «дуже шанують  святкові дні і дотримуються постів, які у них тривають вісім або дев'ять місяців на рік і полягають в утриманні від м'яса. Вони настільки вперті в дотриманні цієї формальності, що переконують себе, ніби порятунок їхньої душі залежить від зміни їжі"[28]. У цьому короткому повідомленні відчувається щире здивування західної людини ревним постуванням, бо католицька та й протестантська  Європа не мала таких суворих звичаїв. А власне, головна ідея посту була не просто у відмові від м'яса, а саме в спасінні душі шляхом співчуття, співпереживання стражданням, митарствам і  поневірянням Ісуса Христа. Сам Боплан і відзначає віру козаків у "порятунок їхньої душі". Так само наголошує Іван Вишенський у своїх "посланнях" (ХУ1 ст.): "А що це - дух? Це чистота, піст, повстриманість, молитва, послух, пам'ять божа..."[29]. Подібне здивування іноземців викликали й традиції постування в католицькій Польщі, де постилися так само ревно, як і православні. Чех Таннер обурювався, що поляки замість масла вживають в піст лляну олію, що "противно чужоземському шлункові". Тому в ті часи недарма поговорювали, що "мазур воліє скорше людину забити, аніж згвалтувати піст"[30].

Щодо тривалості постів протягом року, то Боплан не набагато перебільшує і майже не відхиляється від істини. Лише обов'язкові календарні пости тривали в середньому 19 тижнів: 7 тижнів Великого посту, Петрівка тривала від 3 до 6 тижнів, Спасівка - 2 тижні й Пилипівка - 6 тижнів. Якщо додати пісні дні серед тижня у м'ясоїд - середу й п'ятницю, а подекуди і в понеділок, то вийде у середньому 27 тижнів або 189 днів. У такі дні не лише зрікалися певної їжі, але й намагалися дотримуватися благочестивої поведінки: не пити спиртного, не палити тютюн, не вживати бридких слів і навіть запобігати побутової сварки, обмежувати статеве спілкування. Таким чином прагнули досягти духовної й тілесної досконалості.

Існували також "зарічні" пости: людина зарікалася в певні дні (тижні, місяці, роки) не їсти скоромного чи зовсім відмовлялася від їжі на певний час. Найчастіше зарікалися відмовлятися від певної їжі чи їжі й питва жінки, які в такий спосіб сподівалися благодаті Божої для своїх близьких і для себе. Якщо хтось у родині мав клопоти із здоров'ям або інші важкі проблеми, жінка накладала на себе додатковий піст. Скажімо, відмовлялася від скоромної їжі або від гарячої їжі чи взагалі від їжі по понеділках. Дехто обітувався на сухе голодування в цей день, не пивши навіть води. Це називалося "понеділкувати". Понеділкували і щоб спокутувати свої гріхи, понеділкували і за здоров'я подорожніх, чумаків на шляху, козаків, солдатів у походах, прочан на прощі тощо. Давали обітницю понеділкувати переважно заміжні чи вдові жінки старшого віку. Вони не лише відмовлялися від їжі чи її певних компонентів, але й від деяких видів домашньої жіночої роботи. "Хто в понеділок поститься, тому не лише добре житиметься на землі, але  не страшно й помирати; а хто не вшановував святого Понеділка, тому скверно йти на той світ, -  все одно, що подорожньому без палиці йти з дому"[31], - вважали жінки.

Могли заректися на рік (три, п'ять або пожиттєво) не їсти м'яса не тільки в піст, а й у м'ясниці, зробивши виняток лише для найбільших свят - Великодня й Різдва. Зарікалися й на весь період без винятків. Не дотриматися зарічного посту вважали за великий гріх. "Краще не зарікайся", - говорили в народі. Чоловіки нечасто брали на себе додаткові обмеження, це була переважно прерогатива жінок, та й то літніх. Це вони спокутували чужі й свої гріхи, молилися за здоров'я членів родини, за примноження роду, за добробут і благоденство. Зарічні чи то "обітницькі"  пости існували й досі практикуються і в християнстві, і в ісламі, і в іудаїзмі.

  Однак, незважаючи на богомільність,  українці не відзначалися релігійним фанатизмом. Допускалися відхилення від пісного закону на користь малих дітей, матерів-годувальниць, тяжко хворих людей. Молоко дозволялося малим дітям  до трьох років, а часом, зважаючи на здоров'я дитини і достаток у родині, і до п'яти-шести. Взагалі дітей до семи років вважали "младенцями" (не немовлятами, а саме "младенцями"), і їм робили послаблення навіть під час Великого посту. Після семи років діти називалися вже отроками, і дотримувалися всіх обмежень і заборон нарівні з дорослими. Тяжко хворим, слабим людям також робилося послаблення: їх рідні просили для них у священика дозволу споживати щось скоромне (хоча б "вторинні" продукти тваринництва - яйця, молоко, сир, масло). Священик давав дозвіл і відмолював гріх недужого. "Як дуже слаба людина, то хто з рідних піде до батюшки, попросить слабому дозволу їсти, батюшка дозволить, тоді слабий їсть скором, а батюшка за його одмолиться"[32], - писав український етнограф Василь Кравченко на поч.. ХХ ст.

Окрім  християнської ідеї постування як співчуття стражданням Спасителя, існували ще й інші витоки цього харчового обмеження. Можна сміливо припустити, що  і в дохристиянські часи існувало постування, але головними його функціями були оказійні жертвування споживанням якоїсь їжі  на честь якоїсь події. А також існувала безперечно й розвантажувальна та господарча функція  (сезонна економія продуктів). Але такі тривалі періоди постів (понад половина календарного року) свідчать про те, що розвантажувальна й господарча функції у середньовіччі й пізніші часи якщо не втрачають сенс, то, принаймні, відходять на другий план. Першою й головною функцією постування і у ХУ111 ст., і в наші часи є все ж переважно дотримання православних звичаїв навіть серед людей, які на є ревними віруючими..

[1] Памятники литературы Древней Руси. Х11 век. С. 470.

[2] Памятники литературы Древней Руси. Х11 век. С. 494.

[3] Памятники литературы Древней Руси. Х11 век. С. 392.

[4] Срезневский И.И. Материалы для словаря древнерусского языка. Т.1. Стлб.  256, Т. 2. Стлб. 1263-1264.

[5] Памятники литературы Древней Руси. Х11 век. С. 614.

[6] Грушевський Михайло. Історія української літератури. Т. 5. Кн. 2. К. Либідь. 1995. С.297.

[7] Памятники литературы Древней Руси. Х11 век. С. 460.

[8] Грушевський Михайло. Історія української літератури. Т. 5. Кн. 2. К. Либідь. 1995. С.297.

[9] Срезневский И.И. Материалы для словаря древнерусского языка. Т.1. Стлб. 906,  941; Т. 2. Стлб. 1263-1264, 1270.

[10]  Грамоти Х1У ст. К. Наукова думка. 1974. С. 61.

[11]  Срезневский И.И. Материалы для словаря древнерусского языка. Т.1. Стлб.  941.

[12]  Львівський літопис і Острозький літописець. К. 1971. С 123.

[13] Літопис Гадяцького полковника Григорія Грабянки. К.1992. С. 75.

[14] Літопис Самовидця. К. 1971. С. 124, 154.

[15]  Величко Самійло. Літопис. Т. 2. К. Дніпро. 1991. С. 364.

[16] Григорович-Барський Василь. Мандри по святих місцях Сходу з 1723 по 1747 рік. К. Основи. 2000. С.31.

[17]   Вишенський Іван.Твори. К. Дніпро. 1986. С. 54 - 55.

[18] Путешествие Антиохийского патриарха Макария в Россию в половине ХУ11 века, описанное его сыном, архидиаконом Павлом Алеппским. В. 1.  М. 1897. С. 71 -72.

[19] Путешествие Антиохийского патриарха Макария в Россию в половине ХУ11 века, описанное его сыном, архидиаконом Павлом Алеппским. В. 2.  М. 1897. С. 91.

[20] Эварницкий Д.И. Запорожье в остатках старины и преданиях народа. Ч.1. СПб. 1888. С. 153.

[21] ПСРЛ. Т.1. В.1. С. 125.

[22] ПСРЛ. Т.3. С. 49.

[23] ПСРЛ. Т.1. В.1. С. 57.

[24] Романов Б.А. Люди и нравы Древней Руси. С. 160.

[25] Воронин Н.Н. Пища и утварь. С. 96.

[26] Срезневский И.И. Материалы для словаря древнерусского языка. Т.2. Стлб.  122.

[27] Арциховский А. В. Пища и утварь. Очерки русской культуры Х111 - ХУ веков.  Ч. 1. Материальная культура. М. 1969. С. 302.

[28] Де Боплан Гійом Левассер. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн. К.- Harvard University Cambridge. 1990.  С. 30.

[29] Вишенський Іван.Твори. К. Дніпро. 1986. С. 126.

[30]  Bystroń Jan Stanisław. Dzieje obyczajów w dawnej Polsce. Wiek XY1 - XУ111. Warszawa. Т. 2. 1976. С. 489.

[31] Булашев Георгій. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. К. 1992. С.222.

[32]  Фонди Інституту мистецтвознавства,  фольклористики та етнології ім.. М.Т.Рильського НАН України. Ф. 15. Од. зб. 156.