ДАНИЛО МИХАЙЛОВИЧ ЩЕРБАКІВСЬКИЙ

(18/30.12.1877 - 06.06.1927)

Данило Михайлович Щербаківський — український мистецтвознавець, історик, археолог, етнограф, музейний і громадський діяч, педагог.

Народився в с. Шпичинці Сквирського повіту Київської губернії (нині — Ружинський р-н Житомирської обл.), середню освіту здобув у Третій київській гімназії (1887-1897), вищу — на історико-філологічному факультеті Київського університету св. Володимира (1897-1901), який закінчив з дипломом першого ступеня й був залишений на кафедрі російської історії для підготовки до професорського звання (1902-1904). У 1904 р. мобілізований до війська, був учасником Першої світової війни як прапорщик і підпоручник 11-го мортирного паркового артилерійського дивізіону (1914-1917). Завершив життя самогубством, не витримавши цькувань. Похований на території Києво-Печерської лаври.

З 1901 р. Д. Щербаківський займався педагогічною діяльністю — викладав історію в приватній жіночій гімназії А. Бейтель у Києві (1901-1904), історію та географію в державних чоловічій та жіночій гімназіях, на дворічних педагогічних курсах для підготовки вчителів початкових училищ в Умані (1906-1910), приватній жіночій гімназії М.Клуссінш та Сьомій гімназії в Києві (1910-1914). Данило Михайлович був одним із фундаторів вищої мистецької освіти в Україні, першим ученим секретарем, членом ради мистецтва й почесним членом Української державної академії мистецтва. У 1920-х роках викладав історію українського мистецтва в Архітектурному, Художньому інститутах, Інституті пластичних мистецтв, Художньо-індустріальній профшколі (технікумі) у Києві, а також опікувався підготовкою молодої генерації мистецтвознавців у Київському археологічному інституті, на семінарі з українського народного мистецтва при Всеукраїнському історичному музеї ім. Т. Шевченка, гуртку «Студіо» при Кабінеті українського мистецтва Всеукраїнської академії наук та на Науково-дослідній кафедрі мистецтвознавства.

У серпні 1910 р. Д. Щербаківський обійняв посаду завідувача (зберігача) етнографічного (народного мистецтва) та історичного (історико-побутового) відділів Київського художньо-промислового і наукового музею ім. Миколи ІІ (з 1919 р. — Перший державний музей, з 1924 р. — Всеукраїнський історичний музей ім. Т. Шевченка), перший з яких очолював до 1926 р., другий — до кінця життя. З 1912 р. — секретар комісії зі створення відділу «Старий Київ», з 1914 — член комітету музею. Щороку проводив експедиції до Київської, Подільської, Волинської, Чернігівської, Полтавської, Мінської губерній та керував експедиціями уповноважених осіб (кореспондентів музею), завдяки чому вдалося сформувати одну з найрепрезентативніших колекцій українського мистецтва. Брав активну участь в організації виставок, найзначніші з яких — виставка образотворчої спадщини Т.Шевченка (1911) і Г. Нарбута (1926), українських килимів (1924), «Український портрет XVII-XX ст.» (1925-1928).

Дослідник відіграв визначну роль в організації наукових українознавчих досліджень у галузі етнографії та мистецтвознавства, створенні й розбудові профільних науково-дослідних інституцій, визначенні стратегії їхньої діяльності, реалізації нагальних завдань. У 1907 р. Д. Щербаківський був обраний членом Українського наукового товариства в Києві, 1910 р. увійшов до Історичної секції, а 1912 р. став секретарем Етнографічної комісії Товариства. У 1920 р. ініціював відновлення роботи Етнографічної комісії як окремої секції. Один з організаторів Музею антропології та етнології імені Ф. Вовка (1921), Етнографічного товариства (1925), постійний позаштатний член Етнографічно-фольклорної комісії Всеукраїнської академії наук.

У 1918 р. Данило Михайлович разом із колегами ініціював створення в складі Українського наукового товариства в м. Київ однієї з перших мистецтвознавчих структур — Секції мистецтв, де виконував обов'язки секретаря (1918-1919), члена термінологічної (з 1919) та керівника бібліографічної (з 1920) комісій, входив до складу редколегії. Водночас був членом Софійського комітету, а згодом — Софійської комісії Всеукраїнської академії наук. З 1924 р. — дійсний член і товариш (заступник) голови Всеукраїнського археологічного комітету, з 1925 р. — голова мистецького відділу установи. У 1920-х р. співпрацював з історичними установами Всеукраїнської академії наук, комісіями історії та мистецтва книги Українського наукового інституту книгознавства, Інститутом української наукової мови та ін.

З 1910-х рр. Д. Щербаківський брав активну участь у роботі Київського товариства охорони пам'яток старовини та мистецтва та його Уманського відділення, виконував спеціальні доручення Імператорської археологічної комісії. Завдання збереження історико-культурного надбання українського народу спонукало вченого до активної участі в роботі інституцій, що виробили засади пам'яткоохоронної політики в часи української державності, сприяли продовженню цієї політики в роки радянської влади, а також здійснили основну практичну роботу з обліку, охорони й реставрації пам'яток культури в період гострих соціально-політичних катаклізмів (Центральний комітет охорони пам'яток старовини і мистецтва в Україні, Культурна комісія при українській мирній делегації, Вcеукраїнський комітет охорони пам'яток мистецтва і старовини та його київський губернський комітет, Всеукраїнський археологічний комітет). Відіграв визначальну роль у поверненні в Україну понад трьох тисяч золотарських виробів, вилучених 1922 р. у фонд боротьби з голодом.

Об'єктом мистецтвознавчих досліджень ученого була історія українського мистецтва, зокрема історія канонічного мистецтва пізнього Середньовіччя й Нового часу в його родовій та видовій різноманітності. Проблемно-тематичний спектр його досліджень включає питання іконографії та символіки сакрального мистецтва в цілому і євхаристійних композицій зокрема («Символіка в українському мистецтві. І. Виноградна лоза», 1921), стильової еволюції золотарських оправ XVI-XIX ст. і готичних впливів в українському золотарстві («Готичні мотиви в українському золотарстві», «Золотарська оправа книжки в ХVІ-ХІХ століттях на Україні», обидві — 1924; «Оправи книжок у київських золотарів ХVІІ-ХVІІІ ст.», 1926), типології та формології надгробних хрестів і фігур, генези й еволюції дерев'яної церковної архітектури («Деякі дрібниці українського церковного будівництва», 1913; «Українські дерев'яні церкви (короткий огляд розробки питання)», 1921; «Українське мистецтво. ІІ. Буковинські і галицькі деревляні церкви, надгробні і придорожні хрести, фігури і каплиці», 1926), еволюції й класифікації давнього портретного малярства («Український портрет до кінця XVIII ст.», 1925), народної картини («Козак Мамай (народна картинка)», 1913), еволюції та ареальної специфіки килимарства («Виставка українських килимів», 1924; «Український килим (попередні студії)», 1927). Автор досліджень з історії музичного життя в Україні («Набор півчих в 1790 році в Малоросії для придворної капели», «Оркестри, хори і капели на Україні за панщини», «Програм для збирання відомостей про кріпацькі капели», усі - 1924), києвознавства («Реліквії старого київського самоврядування», «Перший театральний будинок у Києві та його садиба», обидві - 1925), етнографії («Сторінка з української демонології: вірування про холеру», 1924), охорони пам'яток історії та культури («Культурні цінності в небезпеці», 1927) тощо.