imfe.jpg
  English
.
.
.

| Надрукувати |

Слово про українське образотворче мистецтво пролунало в Парижі

 

8 вересня 2022 року в залі засідань Національного інституту історії мистецтва (INHA) в Парижі відбувся науковий симпозіум «Історія сучасного мистецтва в Україні: від опору системі до побудови спільного майбутнього». Організаторами засідання були Оксана Баршинова, заступниця директора з виставкової роботи Національного художнього музею України (NAMU, Київ), історикиня мистецтва, і Ніколя Лючі-Гутніков, куратор Музею сучасного мистецтва в Центрі Помпіду, завідувач Бібліотеки Кандинського.

У радянську епоху українське мистецтво було формою опору панівній ідеології і системі. Упродовж останніх шістдесяти років українське сучасне мистецтво здобуло досвід різних течій і практик - від концептуального мистецтва до постмодерністських жестів і сучасних тенденцій. Для українського сучасного мистецтва завжди актуальні питання пам'яті, покинутості, забуття, переписування історії та прагнення відновити розірвані зв'язки з традицією. Доповіді учасників були присвячені основним темам, які розкривають специфіку української спадщини. Особливий акцент було зроблено на мистецьких центрах України у Києві, Одесі, Харкові, Львові. Усього було заслухано дев'ять доповідей.

Оксана Баршинова у доповіді «Стислий хронологічний огляд історії українського мистецтва 1960-х - 2010-х років» підсумувала, що в радянський час новітнє мистецтво могло розвиватися лише в підпіллі. Новий відлік його розвитку розпочався після «перебудови», а також після відновлення Україною незалежності. Саме в цей час почала зароджуватися інфраструктура сучасного мистецтва. Доповідачка зосередила увагу на взаємодії мистецтва та суспільства, митців та інституцій, мистецьких практиках роботи з історичним та політичним контекстом у різні періоди 50-річної історії українського сучасного мистецтва. Пані Оксана згадала роботи Карла Звіринського «Вертикалі» (1957), роботи Бориса Михайлова, Валерія Ламаха, Федіра Тетянича, Леоніда Войцехова, Сергія Ануфрієва, Олега Голосія, Арсена Савадова, Катерини Лісовенко та інших.

Леся Кульчинська, кандидатка мистецтвознавства, дослідниця візуальних студій, у доповіді «Радикально інше суспільство: українське мистецтво у світлі революції, в тіні війни» представила розвиток українського мистецтва як відповідь на драматичні історичні події в Україні - Помаранчева революція, Революція гідності, сучасна війна. У роботах митців образно зображена мрія про суспільство, яке може бути організоване по-іншому. Ця ідея спалахнула під час першої та другої революцій у спонтанних практиках самоорганізації, солідарності та взаємної підтримки, у почутті спільності та довіри, які об'єднали незнайомих людей. Пані Леся проаналізувала діяльність групи Р.Е.П., Володимира Кузнєцова, Марії Куліковської, Бориса Кашапова.

Лізавета Герман, кандидатка мистецтвознавства, історикиня мистецтва. У доповіді «Українське шістдесятництво як місце зустрічі: ядро андеграундних мистецьких практик 1960-1980-х років» зазначила, що мистецька сцена 1960-х років не була однорідним явищем. У той час як митці київської та одеської мистецьких спільнот перебували під радянським режимом з моменту його встановлення, їхні колеги у Львові та Ужгороді, які перейшли під юрисдикцію СРСР у 1939-му та 1945 роках, виховувалися в зовсім інших умовах. Проте саме період «шістдесятих» з усіма його відносними звільненнями та парадоксами, об'єднав ці різноманітні мистецькі осередки та сформував основу того, що ми сьогодні називаємо українським сучасним мистецтвом. У цих процесах особливо важливою стала творчість Алли Горської, Сергія Параджанова, Георгія Якутовича, клубу «Сучасник».

Ольга Балашова, кандидатка філософії, мистецтвознавиця, директорка ГО «Музей сучасного мистецтва» представила творчість восьми українських митців у доповіді «Балансування на межі: офіційне/неофіційне мистецтво в радянській Україні». Рисою повоєнного національного мистецтва є дихотомія між офіційним і неофіційним мистецтвом. Не так легко провести демаркаційну лінію між цими двома явищами. Кожен митець точно знав, яка його робота перебуває під загрозою заборони, шукав шляхи уникнути цього. Найбільш регламентованим і закритим для експериментування був станковий живопис - ідеальне місце для застосування методу соціалістичного реалізму. Книжкова графіка, монументальне мистецтво, а часом навіть архітектура стають простором вільної творчості. Тетяна Яблонська змогла пережити неприємні часи критики за свої живописні експерименти, художник-дисидент Флоріан Юр'єв зумів реалізувати свій архітектурний проект - відому пам'ятку архітектури радянського модернізму «Літаюча тарілка» в Києві поблизу станції метро «Либідська». Це був час пошуку альтернативних творчих стратегій в умовах ідеологічних обмежень і консолідації інтелектуальних сил для їх подолання. В таких умовах творили Алла Горська, Володимир Мельниченко, Ада Рибачук, Федір Тетянич, Валерій Ламах, Григорій Гавлиленко.

Олена Мартинюк, кандидатка мистецтвознавства, свою доповідь зосередила на парадоксах українського пізньорадянського та раннього пострадянського мистецтва, які відображають той бурхливий час, коли все суспільство було активізовано обіцянками перебудови та неминучого розпаду Радянського Союзу. Це був момент народження українського сучасного мистецтва, яке спричинило появу і дисидентів, і конформістів, сформувало образ України як провісника нового часу. У цих процесах важлива творчість Георгія Сенченка, Арсена Савадова, Олега Голосія, Олександра Гнилицького.

Оксана Карповець, кандидатка мистецтвознавства, у доповіді «Колективне тіло в українському відеоарті: від 1990-тих до сучасності» зазначила, що від пізнього радянського періоду та упродовж перших років незалежності та найважливіших політичних подій, українські митці вдавалися до медіуму відео як ефективного інструменту для відображення зміни розуміння колективного/національного «я». У радянський період колективність була закріплена в мистецтві соціалістичного реалізму і втілювала пролетарський колектив соціалізму в «братніх» республіках СРСР. Зі здобуттям незалежності ця репрезентація колективної ідентичності була демонтована та замінена ідеєю приналежності до української національної держави. Доповідачка проаналізувала відеороботи, створені трьома хвилями українських митців. Перша - це покоління, яке працювало в пізній радянський період і/або почало займатися відеоартом в 1990-х. Друга - митці та мистецькі колективи, які розпочали свій творчий шлях під час Помаранчевої революції (2004 - 2005. І третя - це митці, які почали рефлексувати над питаннями колективного українського тіла після Революції Гідності (2014) та початку військової агресії Росії проти України. Пані Оксана згадала роботи Бориса Михайлова, Сергія Браткова, Арсена Савадова, Георгія Сенченка, Сергія Солонського, Наталії Філоненко, Оксани Чепелик, Сергія Петлюка, Миколи Рідного та інших митців.

Богдан Шумилович, кандидат історичних наук, у доповіді «Провини, ритуали та пошуки нового сенсу в [західно]українському мистецтві: від кінця 1980-х до початку 1990-х» проаналізував українське мистецтво після трагічної катастрофи на Чорнобильській АЕС у 1986 році. У поєднанні з постмодерністською іронією це нове мистецтво мало постійні покликання на італійську буфонаду та українське бароко, на театральний бурлеск і балаган. Художники прагнули досліджувати мистецтво перформансу, використовували нові медіа та створювали синтетичні роботи у вигляді інсталяцій. У багатьох випадках це нове мистецтво допомогло пережити складні історичні зміни, що відбувалися наприкінці 1980-х - на початку 1990-х років. Доповідач згадав роботи й ідеї Михайла Французова, Сергія Солонського, Ігоря Подольчака, Романа Віктюка, Петра Старуха та багатьох інших митців.

Олександра Трянова, незалежна кураторка і дослідниця, зосередила свою доповідь на аналізі творчості митців, які розпочали свою індивідуальну та колективну практику у 1980-х роках в Одесі. Кожен із них розробив унікальну мистецьку мову, але водночас зробив внесок у спільний творчий процес: Леонід Войцехов, Сергій Ануфрієв, Юрій Лейдерман.

Доповідь фотохудожника і дослідника Сергія Лебединського «МОКСОП: архівування спадщини Харківської школи фотографії» була присвячена яскравому явищу українського сучасного мистецтва - Харківській школі фотографії. Пан Сергій розповів про творчість кількох поколінь фотографів, а також угрупувань фотографів Харкова кінця 1960-х - 2010-х років. Міжнародну популярність школа отримала завдяки діяльності Бориса Михайлова. У 2018 році створено Музей Харківської школи фотографії. Доповідь побудована на архівних матеріалах музею, зокрема доробку відомих представників школи Юрія Рупіна, Віктора Кочетова, Олега Мальованого. Цими днями у виставкових залах INHA триває виставка робіт харківських фотографів.

У науковій дискусії взяла участь старша наукова співробітниця Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України Ірина Коваль-Фучило.

Симпозіум відбувся англійською мовою.

 

  

  

  

 

 

Ірина Коваль-Фучило, канд. філол. наук,
старша наукова співробітниця,
Інститут мистецтвознавства, фольклористики
та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України, Київ, Україна