Українські обриси етнокультури Буджака
(експедиція на Одещину 30.08.2018-02.09.2018)

 

Співробітниками відділу «Український етнологічний центр» Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України (далі - ІМФЕ) з 30 серпня 2018 р. по 02 вересня 2018 р. було здійснено етнографічну експедицію на Одещину, яка мала на меті збір польового матеріалу з етнокультурного життя Буджака. Узагальнений звіт про виконану роботу підготував керівник експедиції - молодший науковий співробітник, кандидат історичних наук В. Р. Іванчишен, матеріал доступний за посиланням:

http://www.etnolog.org.ua/index.php?option=com_content&task=view&id=2024&Itemid=356

Ця розвідка має на меті окреслити основні результати збору етнографічної інформації в с. Петрівка та м. Білгород-Дністровський Білгород-Дністровського р-ну, с. Красному та смт Бородино Тарутинського р-ну, с. Білоліссі Татарбунарського р-ну Одеської обл.

 

Карта історико-етнографічного регіону Буджак в Одеській області

 

Опитування респондентів дають підстави стверджувати, що українська ідентичність домінує у відвіданих селах, не зважаючи на поліетнічний скад населення Буджака. Особливо це стосується села Красне Тарутинського району, яке будучи населеним багатьма етнічними групами, зокрема гагаузами та болгарами з українцями, активно включилось у новітні процеси націогенезу. Двигуном цих віянь став Красненський навчально-виховний комплекс «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів - дошкільний навчальний заклад» Тарутинської районної ради Одеської області (далі - Красненський НВК), патріотичному інтер'єру якого можуть позаздрити навіть деякі столичні школи.

 

    

Інтер'єр Красненського НВК Тарутинської районної ради Одеської області

 

Найприємніше, що директор Красненського НВК Узун Тетяна Іванівна, яка перетворила цей заклад у обитель українства, за етнічним походженням має болгарські та молдавські корені.

Також не менш важливу роботу у плані популяризації української культури проводить Красненський будинок культури, на чолі з Доброю Катериною Георгіївною, гагаузкою за походженням.

У селі дуже багато змішаних шлюбів, тому Красне певною мірою втілює модель melting pot або «плавильного котла», де основною починає виступати українська національна ідентичність, а жителі відчувають себе представниками політичної нації українців.

Важливим фактором рівня патріотизму є стан місцевої інфраструктури, а відтак і економіки. Стан доріг усладнив відвідування села Петрівка Білгород-Дністровського р-ну та смт Бородіно Тарутинського р-ну. Особливо критична ситуація складалась у населених пунктах вздовж траси Т1644 (R13 за молдовською класифікацією), куди відноситься і Бородіно, оскільки ще в 2015 р. Молдова зупинила транзитний рух по цьому міжнародному автошляху, зробивши його фактично мертвим та безперспективним для капітального ремонту. Але як у Петрівці, так і на дорозі з Бородіно учасників експедиції від багатокілометрових піших переходів під палючим буджацьким сонцем, врятувала людська небайдужість, за що варто подякувати колективу Петрівського виконкому та водію вантажівки з Березинського агропідприємства. Натомість у селі Білолісся Татарбунарського р-ну, яке знаходиться практично вздовж автошляху М15 «Одеса-Рені», нещодавній капітальний ремонт цієї дороги, дає змогу відчувати оптимістичні настрої щодо подальшого розвитку громади.

Варто зазначити, що у всіх селах відчувається потужна релігійність населення та осуд вже хрущовських антирелігійних заходів, які на півдні Одещини припали на початок 1960-х років. Це створює амбівалентний образ радянської минувшини, яка в жителів сіл пов'язана з «процвітанням» колгоспів та радгоспів у часи розвиненого соціалізму з одного боку, та з післявоєнним розкуркуленням, голодом, гоніннями на церкву - з другого. Проте нові можливості у формі децентралізації мешканці відвіданих населених пунктів також не поспішають застосовувати. Зокрема з відвіданих сіл у процес створення окремої територіальної громади включилось лише село Петрівка, ввійшовши до Старокозацької сільської громади. За словами колективу Петрівського виконкому зростання зосередженого на місці бюджету дало змогу відремонтувати ряд адміністративних будівель, також було зменшено об'єми зайвого документообігу та звітності перед РДА, на друге місце по обласній пріоритетності ремонту потрапила місцева автодорога до районного центру. На противагу петрівцям, жителі смт Бородіно досі ностальгують за часами, коли їхнє селище було районним центром, хоча даний статус воно втратило ще в 1962 році, але створювати об'єднану громаду з сусідніми селами не поспішають і мають чимало скепсису щодо даної реформи.

Більшість жителів відвіданих сіл скаржаться на кліматичні зміни, які позначені зростанням середньорічної температури та відповідним впливом цього явища на господарство. Традиційні для регіону сорти винограду в умовах засухи піддаються численним хворобам, а прирічкові долини стають бідним степом, непридатним для вирощування більшості с/г культур та випасання худоби. Складнощі транспортування збіжжя через жахливий стан автодоріг ще більше завдають збитків сільському господарству у даних населених пунктах.

Один з напрямів збору інформації стосувався культури одягання мешканців Буджака. Накопичені польові матеріали охоплюють аудіозаписи опитування інформаторів вище зазначених населених пунктів, розповіді вчителів-екскурсоводів музеїв при навчальних закладах: Петрівської загальноосвітньої школи І-ІІ ступеня Білгород-Дністровського р-ну Одеської обл., Красненського НВК «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів - дошкільний навчальний заклад» Тарутинської районної ради Одеської обл., Бородинського НВК «Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів - дошкільний навчальний заклад» Тарутинської районної ради Одеської обл. Цінні матеріали з матеріальної та духовної культури Одещини знаходяться в Білгород-Дністровському краєзнавчому музеї. В експозиції представлено цікаві фотознімки місцевої людності початку ХХ ст. та зразки традиційного вбрання богар та українців. Важливими об'єктами для вивчення стали сімейні фотографії мешканців с. Білолісся, які вони люб'язно дозволили оглянути та сфотографувати. У ході експедиції було зібрано інформацію за такими тематичними блоками: специфіка традиційного вбрання українців, болгар, гагаузів, молдован; одягова культура 1930-1940-х рр., 1950-1980-х рр.; сучасні практики побутування національно маркованого вбрання українців.

Серед опитаних респондентів вдалось зафіксувати тільки одне свідчення про побутування традиційної чоловічої вишитої сорочки зі стоячим коміром: «У чоловіка у батька вишита рубашка єсть, десь років двісті їй навєрно. Його діда ше лляна така знаєте, тканина не така, як сейчас. Ну така, грубіша вона. Ну вона такого кольору вона і не біла, і не сіра, з якимось біло-голубим відтінком. Вся така вишита, отут зав'язується і вишито полностью.» [від К.Н.О. 1981 р. н. в с. Білоліссі Татарбунарського р-ну]. Більшість інформаторів наполягало на тому, що серед місцевих мешканців не було прийнято оздоблювати одяг вишивкою, натомість було поширено вишивання речей домашнього вжитку - рушників, простирадл, серветок, занавісок. Так, наприклад в с. Петрівка існувала традиція при проводах в армію перев'язувати хрест, який стояв на початку села, вишитим рушником [від Щ.Н.А. 1963 р.н. в с. Петрівка Білгород-Дністровського р-ну].

Інформатори вказують на побутування кожухів, які виготовляли з овечих шкур. Чоловіки носили смушеві шапки, а жінки ходили в «платках». Чоловіки носили постоли, «ходили навіть після війни в постолах, в школах ходили в постолах, даже дівчатка ходили» [від К.Т.П. 1954 р.н. в с. Петрівка Білгород-Дністровського р-ну], «Крьосний у мене помер у 1984 році, то він до 1984-го ходив у постолох» [від Щ.Н.А. 1963 р.н. в с. Петрівка Білгород-Дністровського р-ну], «Мужики ходили со свинными постолами. Не было ничего. Портянки ткали» [від С.І.Д. 1954 р. н. в м. Болграді]. Варто зазначити, що в усіх відвіданих музеях зберігаються зразки постолів. Чоловіки також носили чоботи, які вважалися показником забезпеченності, нерідко сім'я мала тільки одну пару чобіт: «Так ми жили, одни чоботы в доме были. Хто раньше встанет, тот обует. А хто позже встал, ему уже нечево обувать.» [від С.І.Д. 1954 р. н. в м. Болграді].

Дещо більше інформації вдалося зібрати щодо одягової культури 1950-1980-х рр. Варто відзначити, що комплекс вбрання літніх людей продовжував зберігати консервативні риси: «юбки з лєнтою атласною», «платки, чорні, білі», очіпок «з кружевцем, тут на ризиночці», «зімою, то на очіпок одівала платок», «кофти у неї були з длінним рукавом і коротким рукавом, на пуговичках, в талію.», «святкові фартухи були тільки відрізні, з кружевом і з одним карманом обізятєльно», «плюшки були» [від Щ.Н.А. 1963 р.н. в с. Петрівка Білгород-Дністровського р-ну]. Не зафіксовано використання компонентів традиційного українського строю в весільній обрядовості, всі респонденти звертали увагу, що весільний одяг для молодої складався з білої сукні, віночка з фатою, а для молодого з чоловічого костюма. Слід зазначити, що вбрання часто бралося на прокат, а для доступу до модних речей потрібно було мати особисті зв'язки: «Платье мы выбирали, все было дефицит. Поехали в Одессу, через родственников, достали красивое такое платье, со шляпой, перчатки, с лебяжим пухом. На прокат брали» [від З.Л.А. 1964 р.н. в смт Бородино Тарутинського р-ну]. Українські риси в одязі можна було побачити тільки в форматі сценічного національного костюма, який використовували при виконанні номерів художньої самодіяльності: «І танці були українські народні. Юпочки оці вишиті, жілєточки гарні. Так ми не ходили в ньому, а іменно виступать в клубі на сцені, виступали в цьому одязі українському і національному. Було.» [від К.Т.П. 1954 р.н. в с. Петрівка Білгород-Дністровського р-ну]; «В будинку культури в Тарутино брали ми український одяг» [від К.Г.С. 1938 р. н. в с. Олександрівка Іллічівського р-ну Одеської обл., з 1958 р. в смт Бородіно]; «Вишиванка, яку мені вишила мама для виступу на Новий Рік у дитячому садочку, я була україночкою, це був мій костюм» [від Б.Н.В. 1965 р.н. в с. Петрівка Білгород-Дністровського р-ну].

Особливу увагу було приділено дослідженню популярності національно маркованого вбрання серед мешканців Буджака. Найбільш несподіваним результатом дослідження стало виявлення щирого захоплення українською культурою серед неетнічних українців - мешканців багатонаціонального с. Красне Тарутинського р-ну, в якому найбільше проживає гагаузів. Високий рівень національної самосвідомості мешканців проявляється серед місцевої інтелектуальної еліти - вчителів Красненського НВК та працівників Будинку культури села Красне, які спільними зусиллями 21 травня 2018 р. організували проведення Всесвітнього дня української вишиванки в с. Красне, яке стало яскравою подією для краснівчан.

 

Всесвітній день вишиванки (с. Красне Тарутинського р-ну Одеської обл.)

 

Директор НВК Узун Тетяна Іванівна підтримала ініціативу вчителя української мови Листовецької Світлани Володимирівни організувати масштабний захід, провести вишиванкову ходу на рівні не тільки школи, а і всього села: «Давайте запросимо районні органи влади, місцеві органи влади, залучимо наших мешканців, давайте. А потім придумали хай семінар буде педагогів-вихователів, за національно-патріотичним вихованням. Дійсно кропітка праця <...> давайте ходу зробимо, щоб усі мешканці села побачили як це може бути урочисто, як це взагалі прекрасно жити в Україні. <...> Запропонували районному відділу освіти, провести семінар районний на базі нашої школи в рамках Дня вишиванки. Він був дуже насичений, до нас приїхали всі педагоги-організатори з району, з усіх шкіл, приїхав методичний кабінет, поважні гості і помічники народних депутатів України, депутати Одещини. В рамках дня вишиванки, ми зробили добре діло, ми зробили ярмарок, зусиллями педагогічного колективу. <...> Всі ці залучені кошти з ярмарку, у нас не було фіксованих сум, бажаючі кидали гроші на допомогу хлопчика з нашого села» [від У.Т.І. директора Красненського НВК].

Переважна більшість опитаних у ході експедиції висловила своє позитивне ставлення до відродження традиції використання одягу з українськими ознаками в сучасному побуті. Проте, слід зазначити, що зафіксовано в смт Бородино Тарутинського р-ну один випадок негативного відношення до цього явища, проте інформатор відмовилася висловити свою думку під запис на диктофоні.

Загалом, було зібрано інформацію про помітне побутування одягу з українським позначенням в сучасних реаліях Одещини, визначено, що вишита сорочка, яку прийнято називати вишиванкою є найпоширенішим видом одягу, що передає зв'язок з національною культурою, виявлено соціальні обставини, які передбачають дотримання певного національного дрес-коду, простежено роль вчителя в популяризації національно маркованого одягу серед учнів, та ставлення батьків до заохочення дітей вдягати вбрання в українському стилі на святкові заходи в школу, виявлено особистісні інтерпретування символічного значення одягу з українськими маркерами.

 

Олексій Дєдуш
провідний етнолог

Марина Олійник
молодший науковий співробітник,
кандидат історичних наук